Главная  //  Активный отдых  //  Экскурсии  //  Отчеты о походах  //  Дневник участницы похода в Норвегию 2013

 

Водоспади, сніги, гори,

Велич фьордів, ріки, море,

Вітер, шквал - усе ненасне…

Вижив ти – життя прекрасне!!!

 

Автор щоденника: учасниця походу Фоміних Світлана

 

Земля, що поряд…

 

 

Норвегія - 2013

 

 

 

 

 

21 липня 2013 року (неділя, Україна)

 

Об 21.00 збір у Вінницькому міському туристичному клубі «Меркурій» (вул.Пушкіна,42).

 

Офіційні особи:

керівник - Марковський Анатолій

заступник керівника - Червонецький Валерій

доктор, кінорежисер - Карпов Валентин

завхоз - Іванова Марія

пом. завхоза, фотограф - Фоміних Світлана

фотограф - Криворучко Єгор

перекладач, фотограф - Кавка Віктор

 

Не дуже офіційні особи (проводжаючі):

президент ВТСС - Пащенко Лариса,

президент ОФСТ - Перенчук Віталій,

дружина доктора - Карпова Ольга,

дружина заст. керівника - Червонецька Людмила,

дочка завхоза - Іванова Інна,

меценат - Таран Вододимир,

дружина мецената - Таран Маряна.

 

Офіційна частина: упаковка речей в автобус.

Не дуже офіційна частина: наливайка, сльози.

 

22 липня 2013 року (понеділок, Україна-Польша)

 

О 00.30 виїзд з Вінниці. Далі Хмельницький, Тернопіль, Івано-Франківськ. Зміна водіїв (з Сергія на Юрія).

О 14.00 пройшли таможню на кордоні з Польщею. Дівчатам-службовцям дуже сподобався альбом з фотографіями водних походів, який підготовив Валентин.

Продукти закупили в двох магазинах у м. Катовіці (21.00-22.00).

Зекономили близько 10 % від наших українських цін.

 

23 липня 2013 року (вівторок, Германія-Балтійське море-Швеція)

 

О 06.00 прибули в м. Берлін. Зупинившись біля меморіалу жертвам нацистів, залишили спати водія Юрія та попрямували оглядати центр Берліна. Повна відсутність людей в таку ранкову пору внесла свою родзинку в нашу подорож.

Основні враження:

  • фрагменти Берлінської стіни, розташовані в різних місцях та розмальовані на основі різноманітних ідей. Найбільше сподобались 6 фрагментів з 6 сучасними диктаторами світу;

  • оглянули місце, де знаходився після перемоги американський блокпост;

  • побачили готель «Штат Берлін», де проживав 35 років назад наш керівник Анатолій;

  • вражали собори і костьоли;

  • величними та дуже охайними були будівлі міністерств та навчальних закладів, концертних залів;

  • над однією з вулиць майорів величезний стяг посольства Росії, а на фасаді, під дахом зберігся великий герб Радянського Союзу з серпом та молотом;

  • сфотографувались біля ріки Шпреє та фонтану «Нептуна з наядами». Це був шедевр людського генію – всі фігури фонтану наче живі, кожна істота завмерла в русі та мала яскраво виражений характер;

  • вісім бомжів, дуже схожих на наших, спали в парку на лавках та на землі;

  • Бранденбурзькі ворота виявились не дуже великими, але стояли на шикарній та величезній площі;

  • шкода, але на Рейхстазі червоного стягу не виявилось.

 

О 09.00 виїхали з м. Берліну, прямуючи на паром до м. Росток. Погода була чудова. Великі оброблені поля, величезні вітряки, низьке хмарне небо, сонце, чудовий автобус та толковий водій – все це створювало атмосферу приємного та комфортного відпочинку.

У м. Росток для нашого автобуса не виявилось місця на паромі, який відправлявся через годину. Виявилось, що його необхідно було бронювати заздалегідь. До ночі ми чекати не бажали. Наш Віктор детально все уточнив, ми заплатили за паром у м. Засніц, який відправлявся через 2 год. та проїхавши 160 км були в 16.00 в м. Засніц на пристані. При цьому іще купили квиток на зворотній паром на 12 серпня, заощадивши за попередню оплату близько 90 євро.

Ціни у них не дитячі: сигарети – 6 Євро, горілка – від 10 до 25 євро, вино – від 6 до 18 євро.

Як добре, що у нас усе з собою. Виявляється, це дуже економно підтримувати вітчизняного виробника. Але тут прийшли наші хлопці з мордашками задоволених котів – вони знайшли в магазині упаковку баночного пива (24 шт.) по 0,33 л за 10 євро. Віктор взагалі прихватив дві пляшки літрового Мартіні по 6 євро.

Далі завантажились на паром – величезний корабель. Наш автобус поставили на 1-ій палубі разом із вантажними автомобілями, а поряд загнали цілий поїзд з вагонами.

О 17.00 ми уже плили по Балтійському морю в сторону Швеції. Розмістились на верхній палубі. Навкруги сонце, море – красотіща!

На паромі були магазини, ресторан, бари, ігрові автомати, каюти, душі та ін. Загалом 7 поверхів.

Через 1,5 год. стало холодно, ми спустились у відпочивальні кімнати. Загалом плавання зайняло 4 год.

Приїхали в м. Телінборг об 21.00. Ура! Швеція!

Після виїзду з парому у нас виявилось приспущене заднє праве колесо. Юрій з Валерієм поставили запаску.

 

24 липня 2013 року (середа, Швеція-Норвегія)

Стоянка «Під березою»

 

Об 03.20 зупинились на відпочинок в м. Гьотебурзі.

Частина групи «обломалась» і лягла в автобусі поруч з водієм спати, добре, що там три ряда по три сидіння.

Інша частина групи пішла гуляти по місту до 07.00.

Враження неймовірні:

  • шикарні парки, сквери в квітах, канали, памятники;

  • чудова набережна з величезним кораблем-вітрильником «Вікінг» - це стародавнє відреставроване судно з готелем та рестораном;

  • старовинний темний та таємничий замок на скелі. Дуже велична та похмура краса.

Об 08.00 відремонтували на шиномонтажі колесо за 20 євро (пропускав сосок).

Заправились по 2 євро за 1 л солярки та вирушили о 09.45 в бік м. Осло.

Краєвиди пречудові:

  • скелі, пагорби, ріки, які то підходять, то відступають від дороги;

  • озера з птахами, а в них стільки води, що вони знаходяться на одному рівні з магістраллю;

  • ядюче-зелений ліс та вихор польових квітів,

і над усім цим хмарне красиве небо та нелагідне шведське сонце.

 

Об 11.15 вїхали в Норвегію і зразу же пішов дощ. Через пару годин встановилась шикарна погода до 30 градусів тепла.

Під час чергової заправки автобусу, Віктор першим скупався в норвезькому озері, сказав, що температура біля 22 градусів. Світлана на заправці купила маленький снікерс з маленькою кока-колою за 58 крон (приблизно 75 грн.), на Україні це коштує 14 грн.

Знов шукаємо шиномонтаж, травить заднє ліве колесо.

Озера та ріки дивовижного синього кольору, але коли зникає сонце – стають темними.

О 17.00 знайшли шиномонтаж, виявилась та же поломка, але відремонтували за 25 євро. Встигли скупатись в норвезькій річці Галлірдалсельві – вода льодяна, але після трьохденної поїздки, отримали максимум задоволення. Температура повітря – 31 градус тепла.

Проїхали кратер метеориту – розмір 3 км.

Закінчилась траса №7, в м. Гул, звернули на трасу №52 в сторону м. Хамседала. Їдемо на перевал. Проїхали вказівник на лижний центр «Гул». Піднімаємося над величезною ущелиною та бачимо перший сніг.

Проїхали м.Хамседал та 1 лижний спуск з підйомниками. Поступово піднімаємося в гори, ліс рідшає, вершини гір уже без дерев. Світлана бачила двох лосів. Хоча вздовж дороги повно попереджаючи знаків про їх наявність, хлопці їй все одно не вірять і сміються. У поселеннях дуже вражаючі великі скульптури тролів.

Моргнула зустрічна машина, автоматично подумали, що ДАІ. Юрій з Віктором одразу пристебнулись ременями. Виявилось дві вівці – одна гуляє по дорозі, інша скрутилась калачиком і відпочиває.

Спускаємось крутим серпантином, знову зявляються дерева. Перший високий водоcпад до 150м.

Відчуваємо сильний запах горілої гуми та якийсь стук справа зздаду в автобусі, коли відпускаються гальма. Зупинились у першім же «кармані». Виявилось, що перегрілись гальма і чомусь відкрились задня права дверця.

Проїжджаєм тунелі: 1 км, 700м, 3 км, 1.6 км. Бачимо багато рибалок на річці.

У м. Лаєрдал справляє на нас враження водоспад, висотою близько 200 м, який із 100 м уже падає вільно, не торкаючись скелі.

Після тунелю в 6,6 км, нам відкривається самий величний фьорд Норвегії - Согнефьорд (204 км). Для того, щоб його переїхати грузимося знов на паром – 267 крон (25 євро). Плавання зайняло біля 30 хв.

Тунель 3км, і при виїзді з нього - красень Согнефьорд у всій своїй величі. У подальшому кожен рукав Согнефьорда здавався красивішим за попередній і так було до безкінечності.

Зупинились на ніч біля 430 м тунелю. Після бурхливого обговорення вирішили, що нас сюди запросив сам хазяїн ділянки, тільки не встиг приїхати і тому ми маємо бути тут, як дома. Це була наша перша стоянка і назвали ми її «Під березою». Поряд було розташоване невеличке поселення Наглогрі.

Спочатку перекусили, потім вирішили, що малувато і зварили перший чудовий макаронний супчик.

Після трьохденної поїздки в автобусі, витягнути ноги і спину в наметі є окремим кайфом. У Маші був новий чудовий намет «Трім» моделі «Фокус». Вони з Світланою відчули себе королевами, місця в наметі було на 4-х. Як заведено в стародавніх туристичних традиціях – намет «обмили». Заснули всі в секунді.

 

25 липня 2013 року (четвер, Норвегія (біля 330 000 кв.км, 6 000 000 населення))

Стоянка «Під березою» - стоянка «Щастячко»

 

Вода у фьорді впала за ніч на 1 м.

Валерій прокинувся дуже рано і вони з Світланою, як чергові, в 07.20 приготували українську гречку з польською тушонкою «Для вояка» та норвезьку яєчню на салі… Ням-ням… Сало – сила!!!

Виїхали в 08.20. День чудовий, більш сонячний, ніж попередній. Гори всі зелені, здається, що вони не просто дивляться на нас, а усміхаються услід.

Проїхали іще один гірськолижний підйомник, тунель 657 м, їдемо вздовж фьорду.

Повернули на 604 шосе, справа наша перша супротивниця – річка Джостедола. Абсолютно бірюзова, схожа на річку Катунь в Алтаї. Перші пороги!!!

Тунелі – 450 м, 208 м. Річка дихає – в багатьох місцях туман. Знов тунелі – 108 м, 62 м. Красень водоспад, який летить прямо під дорогу, сніг на вершині гори.

Загалом - супер-прогляд всієї ріки з автобуса.

Не встигли ми натішитись цією ідилією, як після чергового тунелю - шок для всіх. Поріг «Кошмар» - 150 м кипятку, кожна краплина води летить в повітрі, нахил біля 50 градусів. Три зворотні косі вали перед величезною брилою, на яку тягне основна маса води, далі – 2 метровий вертикальний стовп води, який відкидає ця брила та перевертає в повітрі, шпурляючи назад.

 

Теорія керівника:

  • якщо вдасться вирватись із основного «язика» лівіше мимо брили, то лівий косий вал схопить лівий балон катамарана, підніме в повітря та перекине через правий балон;

  • якщо випадково вдасться втриматися, то лівий балон затягне черговий зустрічний (під кутом 45 град.) косий вал і поховає під собою;

  • якщо щось залишиться від катамарана і людей, то це все не випустить через 15 м дуже жахлива «бочка», розміром біля 30 м.

 

Притихлі та притухші поїхали далі, але побачили мало, бо річка почала ховатись у каньйоні. Доїхали до долини «Ой» (5 Х 10 км). Вона дуже мальовнича і цікава своїм світло-кавовим кольором і мережею невеликих струмків та річечок, що течуть з льодовика. Охороняє все це диво кільце з височезних гір в снігових шапках та волоссям з водоспадів. Дійсно, краєвид гідний руки найвідоміших живописців.

Зупинились для збору катамаранів у долині Фоберсдолен. Приємна рівнинна ділянка з карликовими березами. Стоянку назвали «Щастячко».

Валерій, Валентин і Анатолій почали збирати катамаран «Дельфін». Маша з Єгором зайнялись своїм новим катамараном, назву якому придумали казкову і дуже красивуВеллентретенмерт (Золотий дракон).

Правильний збір судна і підгін місця для сидіння спортсменів дуже кропітка справа і займає багато часу.

Погода чудова. Після перекусу Віктор з Юрієм вирішили добратися пішки до льодовика, який ми бачили з долини «Ой».

Тим часом команди біля 16.00 закінчили збирати катамарани. Маша, шукаючи біля лагеря гриби, встигла поспілкуватись з молодими норвежцями, які їхали на машині та десь загубили мобільний телефон – зрозуміли вони один одного досконало, хоча розмовляли на різних мовах.

Повернулися Юрій з Віктором, до льодовика вони не дійшли, навіть до підніжжя гори, адже це дуже велика відстань. Переходячи льодяні струмки, вони сильно промочили ноги і дуже змерзли. Юрій навіть злегка захворів, Валентин його лікує (напевне знов зеленкою).

Спробували визначити температуру води в річці, на дотик вона від 5 до 8 градусів. Через 5 хв. руки в воді заклякнуть і їх зводить судомою.

Керівник Анатолій із своїм заступником Валерієм проглянули пороги і визначились із початком та проходженням завтрашньої ділянки. Виключили два пороги «Жіночий» і «Кошмар». Перший – як не залишаючий жодного шансу вижити гребцям лівої гондоли (виступаючі як леза бритви пласти породи з лівої сторони та косий вал, кидаючий катамаран саме на ліву сторону), другий - як не лишаючий жодного шансу просто нікому і навіть катамарану.

 

26 липня 2013 року (п’ятниця, Норвегія, ріка Джостедола)

Стоянка «Щастячко», пороги «Жіночий», «Пацанячий», «Кошмар», стоянка «Грибна»

 

Прокинулись рано: сонце, небо, гори, сніг, шум ріки – життя прекрасне!

Чергові були Віктор з Валентином і як результат об 08.30 – рисова каша з тушонкою + яєчня із шкварками (шкварки як миші) – були готові до вживання.

Завантажили катамарани на бус та підїхали до мосту, з якого розпочинався наш сплав.

Те, що раніше характеризувалось холодною водою, виявилось лише милим зауваженням та легким перебільшенням. Хто хоч раз пірнав на водохрещення в ополонку з головою, той зможе співвіднести реальну характеристику температури води. Жесть!

Зі сторони ріка Джостедола, як і будь-яка річка, на перший погляд, має нести тебе і твій катамаран на гребінчику хвильки до переможного кінця. Але нам це тільки спочатку здавалось і хотілось. Ми пройшли 11 перешкод на відрізку 5-6 км. Жодна ця перешкода (читай сволота) не хотіла мати з нами справу. Кожен камінь норовив вкусити катамаран і повернути в інший бік. Кожен вал тягнув воду на себе. Кожна «бочка» норовила притопити хвіст катамарана і поставити на свічку.

Хто грає в шахмати, то кількість каміння по руслу це є те ж шахматне поле через годину гри.

Обнесли поріг «Жіночий», бо пожаліли Валерія, Світлану і ліву гондолу катамарана «Дельфін», гондолу, звичайно, більше (поріг категорично не прохідний).

Вийшли на воду одразу за порогом. Дуже складний відрізок ріки. Річка розділилася на два сильних рукава, але в кожному з них стільки злості, скільки в самої паскудної тещі.

При погляді на ріку проти течії приблизно на відстань до 150 м, візуально проглядається рівень падіння води від 50 см до 1 м.

Єгор з Машою дуже добре проходять усі перешкоди. Тільки 1 раз, не зрозумівши один одного через гуркіт води, налетіли на 2-метровий камінь – Маша виявилась у повітрі, Єгора мало накрити лівою гондолою, але Маша загрузила ніс і катамаран неохоче опустився на воду.

Довго продивлялись наступну перешкоду – поріг «Пацанячий» , але під час проходу, десь посередині високого перекату, бочка хватонула ніс «Дельфіна» і викинула його вправо. У результаті «Дельфін» через 5 м шваркнувся носом об береговий камінь, розвернувся і вискочив у поріг задом. Метрів сто всі намагались розвернути катамаран, уникаючи чергового каміння та встигаючи гребти задом. Перед самим виходом з величезними метровими валами розвернули катамаран і дуже красиво вийшли з порогу. Машу з Єгором на кожному гребені валу на секунду затримувало і відпускало далі. Все-таки різниця між 2-х і 4-х місним катамараном велика.

Пройшли до наміченої точки іще 1,5 км і зупинились. Планувалось перед порогом «Кошмар», який був початком 2-км каньйону, вийти на берег і обнести його.

Усе, що ми бачили вчора навкруги «Кошмару» справджувалося:

  • неможливість організації будь-яких порятункових робіт через велику висоту скель з обох сторін каньйону;

  • центральна брила, розбиваюча катамаран;

  • три косих і дуже сильних протилежних вали, топлячи все, що їм попадає;

  • величезна бочка, хватаюча те, що залишиться;

  • занадто швидка течія води у вузькому каньйоні, який буде волочити те, що випливе більше 2км.

Керівник Анатолій прийняв однозначне рішення, в якому ніхто, крім Єгора, не сумнівався.

 

І тому було наказано спуститись іще трохи нижче (800 м) по річці до місця, яке назвали «На Гальці». Там, за 600 м, поряд з дорогою, нас чекав автобус.

Усе було спокійно, Валерій з Анатолієм зайняли задні місця, Валентин притримував катамаран, Світлана абсолютно спокійно переповзла через ліву гондолу і почала втискуватись у праве сидіння. Воно було чомусь дуже незручним. Анатолій почав їй допомагати, підставляючи весло під упор ніг. З горем пополам, Світлана влізла в обидві лямки і вирішила, що внутрянка в сидінні від жари дуже нагрілась і розширилась і тому вона не поміщалась. Почав сідати Валентин на ліву гондолу, але через пару секунд сказав: «Якась фігня!». І тут Анатолій з Валерієм не витримали: вони не сміялись, вони – реготали. Світлана ж, виявляється, увесь час втискувалась у Валентинове сидіння, а Валентин, відповідно, сідав там, де вільно.

Світлана була дуже сердита, але не від того, що ледве сіла, не від того, що всі над нею сміялись, а від того, що вона виявилась товстішою за Валентина. І більш того, Валентин ризикнув натякнути їй, що це її целюліт не влазить…

 

Далі спустились до місця «На Гальці» і вирішили проплисти іще 500 м, щоб менше нести катамарани до автобуса.

Починалось усе добре. Відносно чудовий шматочок річки, без видимого каміння, але з дуже швидкою течією. За 300 м перед «Кошмаром», Валерій скомандував чалитись. Ми, підплили до берега (висота біля 80 см), течія – любий спринтер відпочиває, при дотику до берега - нас миттєво спружинило та відкинуло від нього, у три сильних гребки розвернулись, вдруге ринулись до берега, але ні уповільнити хід «Дельфіна», ні схопитися за гілки дерев не могли, нас невпинно волочило до дерева, яке застрягло справа перед порогом і з води стирчало тільки його коріння. Ми летіли, утримуючись в 10 см від берега, всі відпрацьовували назад, уповільнюючи хід катамарану. Віктор, який страхував нас із берега, кинув спас-кінець, а потім додатково ухопив весло Валерія та підтягнув катамаран до величезного плоского каменя. Одночасно Анатолій зробив упор на великому старчачому корені дерева і всі благополучно перебрались на берег та витягнули катамаран. Як по команді всі глянули у поріг і перехрестилися. Є, все-таки, Бог на небі!

Анатолій з Валерієм зразу ж зайнялись другим катамараном. Вони випрацювали відповідну стратегію:із заходом «На Гальку» посеред ріки і переходом через основний потік на спас-кінцю. У результаті другий катамаран причалив за 100 м до порогу.

Да, в цьому «Кошмарі» міг би бути «Капєц»

 

Перенесли катамарани до автобуса, який стояв на зїзді з дороги. Поряд з ним стояв покинутий невеликий ретрак у непоганому стані з незамкненими дверцятами, автомагнітолою та касетою, вставленою в неї. Пофотографувались, поприколювались, посміялись. Світлана зробила вигляд, що гребе веслом прямо на кабіні ретраку.

У затінку, на травичці зробили перекус. Хлопці пішли вимірювати веслом чи пройде бус (із двома катамаранами зверху) через тунель, що був зразу за «Кошмаром». Сонечко гріло, затінок холодив, набитий їжею животик щасливо муркотів і тут, незрозуміло звідки впало пару краплин води. Піднімаємо голови – сунуть хмари, затягуючи все небо, хоча на землі вітру іще немає. Швиденько зібрали речі, хоча дощик виявився дуже приємним – навпіл із сонцем. Він навіть іще більше підняв настрій.

Повернулись хлопці від тунелю. Вони, за допомогою весла, виміряли висоту. Виявилось, що зверху на автобус можна покласти іще пять надутих катамаранів і він спокійнісінько поміститься в тунелі.

Проїхавши тунель, іще раз проглянули, як його стіна була, практично вертикальною стіною каньйону.

Зїхали з основної на стару дорогу, яка йшла в зворотному напрямку вздовж річки (проти течії). Зупинились на доволі високому березі над невеликою долиною, за 50 м від ріки, якраз за кінцем «кошмарового» каньйону.

Шум стояв серйозний, схоже на сварку тещі і свекрухи. Дві людини, говорячі між собою чують одне одного, але якщо хтось почне говорити в сторону, то не почують уже нічого.

Водій Юрій пішов обдивлятись дорогу і прийшов із 6 величезними (як дві долоні) грибами – бабками. Стоянку назвали «Грибна».

Поставили намети. Єгор почав ремонтувати свій катамаран, одна сторона якого трохи зрушила з пазів і, в результаті чого, перекосилась рама. Вирішили, що це трапилось від сильного удару, або тоді, коли Машину гондолу над каменем підняло в повітря.

У процесі приготування вечері і ремонту катамарана, Єгор вибирав нове імя для катамарана. Попереднє «Веллентретенмерт» (Золотий дракон) забракував керівник, бо його дуже незручно буде писати у звітах. Маша із Світланою були в жюрі і після безлічі пропозицій та, зважаючи на місце хрещення катамарану – Норвегію, зупинились на назві «Дракар». Дракари були дуже серйозними бойовими кораблями вікінгів, їх вважали живими істотами які мали душі. У бою вони закривали собою та охороняли воїнів, у походах були домівкою. Усім сподобалась назва, навіть керівнику.

Після вечері, десь через півгодини, розпочався дощ і розігнав усіх по наметах. Ну, не погода, а прямо жінка легкої поведінки!

 

 

27 липня 2013 року (субота, Норвегія, ріка Джостедола)

стоянка «Грибна», пороги «Суслик» - «Сурок», стоянка «Каньонна»

 

Практично всю ніч ішов дощ, але було не холодно. Світлана з Машою відкрили очі і злякались, у них по внутрішній стороні тенту палатки повзало пять величезних пявок з рогами. Крику було не дуже…

Ранок видався страшно мокрим, але небо прояснювалось. Валерій, прокинувшись раніше за всіх, приготував чай і зажарку на макарони, а потім з лісу приніс норвезьку полуницю. Само собою, що вся вона дісталась Світлані з Машою, бо хлопці, напевне, її не люблять.

Юрій приніс знов 3 величезних гриба. Поснідали і зібрались швидко. Ріка була красунею - вся в тумані, але небо почало затягувати хмарами. Уже під сильний дощ ми сіли на катамарани.

13 сильних шивер із швидкою течією пройшли швидко, постійно кидаючись то до лівого, то до правого берега. Перед входом у каньйон зупинились і під дощем пішли його продивлятись.

Зразу ж після входу в каньйон був невеликий, але підступний поріг, якого ми назвали «Суслик». Ніжна мордочка на вході та гострі зуби каміння при виході.

Далі за 200 м був іще один поріг з перепадом води в 3 м. Він був схожий на якесь звірятко, що лежало на спинці і підставляло животик. Поріг назвали «Сурок». Він був з величним центральним виливом, але в який було важко попасти через величезний камінь, частково схований під водою за 10 м вверх по течії до заходу в поріг.

Довго проглядали каскад та обговорювали. У результаті обидва катамарани пройшли чудово, єдине, що «Дельфін» перед «Сусликом» крутнувся на 360 градусів.

Перекусили та пішли проглядати нижній каньйон, який розпочинався за порогом «Мостовим» та тягнувся на 4 км.

Візуально він ділився на 3 ділянки:

  • 1,0км – 4 категорія складності;

  • 1,5 км – 5 категорія складності;

  • 1,5 км – 6 категорія складності.

Назвали каньйон «Дакаром».

Зупинились лагерем саме перед цим каньйоном, запланувавши його прохід на завтрашній ранок. Стоянку назвали «Каньйонна».

Віктор зумів піднятися до гірського водоспаду, самого мальовничого в окрузі, який ми бачили з лагеря. Він був просто посеред лісу, на схилі гори, було видно політ води в повітрі десь на 100 м. Наверх Віктор піднімався біля 2 год., спустився за годину, встигнувши на вечерю та показавши супер-красиві знімки.

Іще Юрій із Віктором знайшли джерело, вода в якому була кришталевою, немов сльоза. Загалом, в Норвегії скрізь можна пити воду, але ця була особливою.

Чергували в цей день Валерій з Світланою. На вечерю варився пшоняний супчик з тушоночкою, але вони дуже постарались і вийшла «супо-каша». Крім Валентина, який обожнює гречку, ніхто не обурювався. Всі згадали добрим словом Валентинову дружину Олю, яка нам у похід спорядила сушену зелень та спеції. Кожна страва з Оліними спеціями ставала шедевром кулінарного мистецтва.

Після вечері Юрій на карті Європи показав країни, в яких він побував – вийшло, що був він скрізь.

 

28 липня 2013 року (неділя, Норвегія, ріка Джостедола)

стоянка «Каньйонна», поріг «Мостовий», каньон «Дакар», «Сальто»

 

Починався чудовий недільний ранок…

Валерій, як черговий, піднявся дуже рано і приготував улюблену Валентинову кашу – гречку. До речі, ми гречку привези з України, бо у цих буржуїнів такої крупи немає, вони напевне не можуть собі дозволити таку розкіш як гречана розсипчаста каша із салом.

Загалом все починалось добре, лише Світлана, якогось чорта, почала говорити Валентину про те, що якщо за попередньою вказівкою командира ми маємо залишити лагер на місці, то є сенс закинути в автобус теплі речі і після проходу порогу «Мостового» і каньйону «Дакар», піднятися на льодовик, який був недалеко, перекусити там і повернутися в лагер. Потім Світлана проспівала те ж саме керівнику Анатолію.

Якби ж було знаття, то необхідно було би зразу ж Світлані відрізати язика і, певне, по саме горло…

Поріг «Мостовий» для «Дельфіна» не склав великої проблеми, вийшли як планували лівіше, далі в основний «язик», стрибнули з трьохметрової висоти, практично по шию в воді вигребли із «бочки». Зі сторони, напевне, було навіть красиво.

Для «Дракара» виходом із порогу був потужний кидок вліво на скалу, в результаті чого катамаран з глухим стуком припечатався до скелі, затримався на хвильку на виступаючих пластах породи та рушив далі на потік.

 

Усе… Ми були вже в каньйоні «Дакар»…

Із середини він уявляв собою шалений потік води, затиснутий двома вертикальними берегами, висота яких росла від 25 м до 100 м. Ширина між стінами каньйону складала від 5 до 12 м. Потік води метався від одного берега до іншого. Було таке враження, що косі вали і «бочки» змагаються між собою за право першими перевернути цих нахабних людей.

За вказівкою керівника першим пройшов частину каньйону (близько 1,5 км) «Дельфін» і зупинився для страховки в першому і єдиному на цьому відрізку улові. Взагалі, пройшов – це якесь недосконале слово і недосконала характеристика того, що відбувалось у «Дакарі». Катамаран гарячково приходилось витягувати то від лівого, то від правого берега, то від каміння, що виникало ні звідки під водою і кидало великим вертикальним валом. Двічі потік розвертав «Дельфіна» кормою, ніби грався з іграшкою і йому до вподоби були люди, які з ним сперечалися та розвертали катамаран на наступних 10 м гарчащої та клекочущої води.

Між катамаранами відстань мала бути в 15 хв. Через хвилин 20 зявився «Дракар». Він був легший і держався трохи вище над водою, ніж «Дельфін», але річка все одно мотиляла ним, як мале щеня ганчіркою. Біля нас Машу з Єгором розвернуло кормою, в результаті чого, вони не змогли причалити та, повернувши за метровим перепадом, стали за наступною лівою брилою.

Перекурили, вдихнули, і в такому же порядку проплили іще 1 км. Вода стала агресивнішою і вже починала грати катамаранами в футбол. Іще раз крутанула «Дельфіном», підставивши під балон з Валентином і Анатолієм скелю.

Почергово причалили до правого берега і пішли продивлятись третю частину каньйону.

Проблема була в тому, що каньон, ніби захищаючись на цій ділянці, наростив скали іще на 30-50м, вони стали практично вертикальними. Злегка було схоже на «Сабарів» в м.Вінниці, але втричі вище. На скелях валялись вивернуті з корінням дерева, які дійсно росли на камінні, як у фільмі про вікінгів «І на камінні ростуть дерева». Як вони без землі можуть виростати до десятиметрової висоти? У нас на батьківщині картоплю саджають глибше…

Маша з Єгором, взявши фотоапаратуру, розташувались у тій частині каньйону, де скали знов починали знижуватись, приблизно за 1,5 км.

 

Усі зайняли місця в «Дельфіні», відчувалась велика напруга, адже супротивник був занадто сильним і безжальним. Зосередились і рушили.

100 м, 200 м, 300 м, ріка рве і трусить катамаран, але всі її ходи передбачаються. Несподівано, на рівному місці (15м Х 15м), без валів і каміння, в якомусь кип’ячому місеві, щось розвертає катамаран кормою. Валерій командує: «Вправо, на розворот!» За три гребки ми розвертаємо катамаран і ставимо носом до порогуз перепадом в 1,5 м. Ріка сходу притискає «Дельфін» до правого берега. Посередині в очі кидається величезний камінь, шириною 5м і висотою над водою біля 2м, вся вода рветься на праву скелю і звідти падає в яму між каменем і правим берегом. Права гондола попадає на потік, який тягне до правого берега, ліву гондолу затягує в яму і, в долі секунди, Світлана провалюється в прірву і опиняється під водою, на неї падає катамаран з хлопцями. Дуже професійно спрацював Валерій, він зразу ж пірнув під раму і ривком вискочив, з погнутим навпіл веслом, на перевернутий катамаран.

У цей час Світлана, отримавши під водою сильний удар (вочевидь об камінь) в каску, під праве око та скулу, з амортизувавши лівим ліктем і зап’ястям, побачила над собою раму катамарана та, тягнучи за собою весло, вхопилась за раму і намагалась віджатись та вилізти. Валерій одним ривком висмикнув її на раму.

Поряд з гондолою, під рамою показався Анатолій, але не зміг випірнути, каскою він упирався в запасне весло, закріплене на катамарані. Валерій рвонувся його витягувати, але в цей момент Анатолій відчув, що не вистачає повітря, відпустив раму і потік потягнув його далі в каньйон, тільки мелькнула за поворотом каска.

Валентин, випірнувши з води, побачив, що він залишився далеко позаду катамарана. Потік тягнув його в русло, вдаривши декілька раз об валуни. Перед тим як його затягнуло під воду, Валентин розгледів камінь на березі за декілька метрів попереду і рванувся в його бік. Черговий вал дозволив йому схопитись за камінь і виповзти на берег.

Перевернутий катамаран з Світланою і Валерієм захватила перша ж величезна «бочка», розміром більш ніж 10 м і почала колотити катамараном, крутячи проти часової стрілки, підкидаючи та підтоплюючи.

Валентин у цей час, вибравшись на берег, в слизьких неопренових черевиках, малюсінькими кроками по відкосу, практично вертикальної (80 градусів) скелі, просувався до катамарану. Валерій, вивільнивши з-під катамарану спас-кінець, кинув його Валентину. Кожен невірний крок Валентина загрожував падінням у льодяну ріку. Віртуально зафіксувавшись на скалі, Валентин намагався схопити спас-кінець. Ніяк не вдавалося. Тільки десь з 7-го разу спас-кінець долетів до Валентина. Він, практично прилипнувши до скелі, поповз наверх і закріпив його на висоті 15 м за карликову берізку, яка (якимось дивом) росла із скелі. Наступний спас-кінець Валентин спіймав одразу і закріпив на висоті 25 м за іншу берізку.

Катамаран припинило крутити в «бочці», але він постійно підскакував від ударів води. Світлана, схопившись за два натягнутих спас-кінця, спробувала вийти на скелю. Але чи тому, що за цих 40 хв. вона не те, що замерзла, сидячи по пояс у льодяній воді (тримаючи 2 весла та підтримуючи Валерія, який кидав спас-кінець), а просто задубіла, чи тому, що скеля над «бочкою» від бризок була мокра і слизька, чи тому, що неопренові черевички не тримали на такому відкосі (80град. уверх, 45 град. вправо), чи тому, що неопренові рукавички мали глянцеву долоню, чи тому, що її страшенно болів пошкоджений лікоть і зап’ястя, - вона, після кількох кроків по скелі, почала з’їзджати по спас-кінцю (натягнутому в праву сторону під кутом 45 град.) до води і, в результаті, все іще дуже впираючись та утримуючись за спас-кінець, сповзла у воду. Потік миттєво підхопив Світлану, жбурнув у «бочку» і припечатав під катамараном, паралельно рамі. Голова Світлани все іще була над водою, вона не відпускала спас-кінець, але за декілька секунд бочка вже починала її виривати і топити. Валерію було дуже важко її витягнути (60 кг Світлани помножені на агресію величезної «бочки», яка її вже заломала і рвала). Валерій декілька раз, з усієї сили смикав за петлю спас-жилета, але потік перемагав. Світлана (без повітря та під водою) вже вирішила відпустити спас-кінець та спробувати самостійно вирватись з бочки (це було дуже наївно, бо за «бочкою», десь через 30 м клекотав частокіл з вертикального каміння, в який вдарявся весь потік води). Але в цей момент, Валерій приклавши всю свою, і напевне Божу силу, висмикнув Світлану на гондолу. Більше 10 хв. Світлана відкашлювалась і випльовувала воду.

Далі Валерій сам піднявся на скелю та, утримуючись за спас-кінець, протягнув Світлані руку, вона піднялась на рівень Валерія, далі їй зверху вже тягнув руку Валентин. Діставшись до першої рятівної берізки, Світлана нарешті зрозуміла, що її підвели все-таки неопренові рукавички, які тупо не тримали спас-кінець, а їздили по ньому як санки зимою. Після цього ще хвилин 20 Світлану продовжувало трусити так, що зуб на зуб не попадав – певне виходив холод «Дакара».

Зверху, на скелі з’явився Анатолій. Йому вдалось вибратися з цього пекла. Його ніс потік, кидаючи в кожну «бочку» та крутячи там. Весло в нього вирвала друга «бочка» та виступ скелі, в який його сильно вдарило. Через приблизно сім бочок потік води трохи послабшав. Увесь час Анатолій, щоб не потонути, ривком вискакував з води, хапав ковток повітря, занурювався і доки його рвав потік, чекав чергової нагоди зробити наступний подих. Відчувши послаблення тиску води, Анатолій почав підгрібати до берега і, побачивши біля води конусоподібний камінь, на який його несло, рвонувся ближче до нього та, за мить, обхопив його обома руками. Через секунду до Анатолія вже підлітав Єгор, який стояв з Машою в кінці каньйону на фотозйомці. Першими словами Анатолія, після того як він відкашлявся, були: «Де Свєта з хлопцями?»

Жах, який пережили Маша з Єгором – неможливо було передати. Вони допомогли Анатолію, але не бачили інших. Що було робити? Чи вдивлятись у підступний каньйон в надії, що з-за повороту когось винесе? Чи бігти по верху скель, шукаючи хоч якийсь знак на людину, що десь зачепилась? Каньйон вертикальний, із-за дерев та чагарників навіть до обриву важко підійти. Анатолій скомандував: «Вверх!» Маша рвонула першою, за нею Єгор.

У результаті через годину після перевороту всі були разом. Да, зустрічатись завжди приємно… Але коли всі друзі висять на скелі і всі страшенно щасливі – це окремий кайф…

Через годину, хлопці з страховками, повзаючи по скелі, разом витягнули «Дельфіна» з бочки (хоча він дуже впирався) та повісили на скелі як якийсь велетенський костюм.

Світлану вигнали наверх на скелю. Без підступних рукавичок, вона за пару хвилин піднялась на 60 м.

У цей час Віктору та Юрію, що чекали далеко за мостом біля автобусу, було, напевне, гірше всіх. Вони побачили одне весло, яке проскочило повз них по бистрині, друге весло Віктор перехопив під мостом. Юрій вийшов на зв'язок по рації, відповів Валентин та повідомив, що перевернулись під скелею. Але скеля – це поняття дуже відносне, яке тягнеться на цілих 4 км. У даній ситуації – весь каньйон одна суцільна скеля. Поїхали по лівій стороні, але там не було дороги - скрізь приватна територія. Поїхали по правій – побачили перевернутий катамаран на скелі, але допомогти по правій стороні не могли нічим. Повернулись на ліву сторону, знайшли норвежця Річарда, якій пояснив, що проїзд далі автобусом неможливий та, посадивши Віктора з Юрієм на причіп квадроцикла, привіз до місця перевороту, давши хлопцям при цьому, на всяк випадок, дві товсті мотузки по 40 м. Юрія керівник зразу же відрядив за виловленим веслом і 60-метровими додатковими мотузками, діаметром 8 мм, які зберігались в автобусі. Юрій скочив у причіп квадроцикла і вони з Річардом поїхали. Перед струмком, праве колесо причіпа потрапило на гострий камінь та підскочило, Юрій з лівого борту перелетів на правий, встиг зіскочити і причіп перекинувся. Річард дуже злякався, а Юрій – був молодець. Повернувся трохи «взбліднувшим», але з веслом.

На коротенькій нараді, яка пройшла на скелі, вирішили, що катамаран «Дельфін» фактично пройшов весь каньйон «Дакар» (залишалось біля 400 м) і, окремо, керівником Анатолієм було повністю завершено його проходження. Загалом Анатолій класифікував цей жахливий «шабаш» води від початку до кінця – 6а чи 6в категорії складності.

Залишались Маша та Єгор разом зі своїм катамараном, і невирішені питання: Чи спробувати пройти до кінця каньйону? Чи підняти катамаран вверх по скелі і обнести?

Роздуми закінчив Валентин, спитавши: «Ну що, ви ідете?» Маша з Єгором відповіли одностайно: «Да!»

Швидко організували страховку.

Маша з Єгором відчалили. У результаті все повторилось, як під копірку: 100 м, 200 м, 300 м, контроль наявний, ріка біситься, на рівному киплячому місці катамаран розвертає кормою і тягне до 1,5-метрової ями. Маша з Єгором, намагаючись контролювати ситуацію, вирівнюють катамаран. Але потужна відбійна хвиля від правої скелі і яма біля великого валуна зліва з бочкою роблять свою справу - хапає Машину гондолу і першою затягує в яму, перевертаючи катамаран.

Єгор першим вискочив на катамаран з веслом. Маша також випірнула і встигла схопитись за останню перекладину катамарана, не випускаючи весла. Єгор допоміг Маші пронирнути під перекладинами в середину катамарана і віддав їй своє весло, готуючись ловити спаскінець. У цей час Анатолій уже кидав спас-кінець. Перший кидок був невдалим, але другий Єгор дуже своєчасно упіймав, бо катамаран уже хватала 10-метрова «бочка». Анатолій рвонув на себе спас-кінець, та стоячи по пояс у воді, вперся у шматочок («шматюсічок») берега, де ріка намила «грам-молекулу» піску та утримав катамаран. «Бочка» як не намагалась, але колотити та крутити катамараном у неї не виходило.

Уже в «бочці» Маша зі всіх сил віджалась і вискочила на раму. Перший спас-кінець намотався навколо гондоли та Машиної ноги, вона професійно звільнилась від нього. За наступні 10 хвилин Валентин закріпив спас-кінець на нашій любимій рятівній карельській берізці на 15-метровій висоті (дай Бог рости їй іще 300 років). Маша, походивши по Єгору (рука, голова) схопилась за спас-кінець та зробила крок на скелю. Валерій підхопив її за петлю спас-жилета та підтягнув вище, далі їй допоміг Валентин і помалу Маша перебралась до нашої самої красивої та неповторної берізки.

Єгор зафіксував спас-кінець на катамарані та піднявся на скелю. Анатолій видихнув, бо та невелика кількість піску, що була під ним, уже починала рухатись. Валентин зафіксував другий спас-кінець на іншій берізці та всі піднялись на вершину каньйону.

Сама «красива» була Світлана. Вся права скула, разом з оком, зробилась синього кольору та сильно розпухла.

Звязали Річардові мотузки та спустили їх вниз до «Дельфіна», вони були набагато товстіші, ніж спас-кінці і не так різали руки. Зафіксували та почали тягнути, але через 5 м катамаран зачепився за карниз скелі. Валентин спустився до нього по страховці та підняв, зверху ми потягнули і неохоче «Дельфін» знов почав рухатися.

Зверху мотузки над урвищем кріпилися за 2 берізки, карабін перегинав мотузку і за кожен ривок катамаран підтягували десь на 50 см. За 10 м до верху «Дельфін» зачепився знов за виступ скелі. Єгор, зробивши обвязку, спустився до нього. Маша була в шоці, схопивши кінець Єгорового мотузка, вона обмотала навкруг себе та вперлась у скелю. Через пару хвилин Єгор повернувся, вивільнивши катамаран та зрушивши його з мертвої точки. Маша з блідої стара розовою.

Зі сторони це нагадувало перетягування канату, але 8 людей, які зарились у залишки моху на скелі та практично лежали, так не думали.

Бурю радощів викликав синій ніс катамарана, який зявився з-під карнизу каньйону. Ніколи іще таким красивим не був «Дельфін», як лежачим на вершині скелі каньйону «Дакар».

У цей час другий катамаран, як загартований морж, мотилявся в «бочці». Валентин, Валерій та Єгор спустились до нього та за зафіксований спас-кінець підтягнули на скелю. Привязали Річардові мотузки. Єгор перевернув катамаран на балони і розпочався поступовий підйом. Цей катамаран був легший і поки хлопці піднялись на скелю, всі, хто був зверху, вже його витягнули.

Через 5 хвилин після того, коли ми всі щасливі з катамаранами зібрались на верху скелі, з неба впали перші краплини дощу… Хто раніше не вірив у Бога, той – повірив… Таке відчуття, що нас було не 8, а 9 – з нами був Бог… Адже навіть при малюсінькій хвилинній мрячці, на скелі не зміг би втриматись навіть самий досвідчений альпініст, вона автоматично би перетворювалась у слизьку і швидку дорогу на той світ.

 

У результаті зійшлися на тому, що закономірність перевороту обох катамаранів у одному і тому ж місці, говорить не про нашу помилку, а про непереборну силу ріки в цьому місці. Адже вона в 1 сек. розвернула обидва судна, косим валом кинула на берег та з нього і в 2 сек. затягнула в яму. Місце перевороту катамаранів назвали «Сальто».

Піднявши на плечі катамарани, канати та весла, ми під рясним дощем попрямували до автобуса, який був приблизно за 1 км від місця нашої пригоди. Автобус стояв у дворі нашого нового друга – норвежця Річарда. Ми йому повернули мотузки з нашою щирою українською вдячністю у вигляді козацької «Сотки». Віктор був перекладачем і ми дуже весело з Річардом поспілкувались. Для фотографій він виніс дві шикарні мисливські рушниці. Річард погодився з тим, що він Річард – Левове Серце (йому 43 роки, працює на судоверфі, це його дача).

Дощ ішов не перестаючи. Погрузили катамарани і коли всі замордовані та мокрі сіли в автобус, було вже біля 19 год. І в цей момент Юрій, з невинним виглядом та, прикрившись віями, запитав: «Може на льодовик?» Ми так сміялися, що ледве не подушилися зі сміху! Аж до сліз!

Їдучи по дорозі в лагер Юрій помітив, що на скелі, де ми піднімали катамарани, лежить, забуте нами, одне весло. Стомлені ми вирішили, що всі проблеми - на завтра.

Приїхали в лагер десь об 19.30. Швиденько переоділися, зїли подвійний перекус, випили потрійну дозу Валентинових ліків та почали готувати макаронний супчик. Приготували за 30 хвилин повнісіньку 6-літрову каструлю. Одразу збіглися і зїли. Куди все воно лізло – не зрозуміло.

Кожен розповідав свою версію дивовижного спасіння. У результаті з кожним щось трапилось, крім Віктора (заговорений він чи що?..).

Усі заснули щасливими.

29 липня 2013 року (понеділок, Норвегія)

стоянка «Каньйонна», льодовик «Нігардсбреєн», «Мері-фьорд», стоянка «Вишнева»

 

Дощовий ранок.

У кожного щось болить. У командира – поперек, у Валентина – права нога, пята, розпухла та болить права рука, у Юрія – дуже покусані ноги та розпухли запястя, у Маші – ноги та коліна, у Світлани – права частина обличчя перетворилась у великий фіолетовий фінгал, розспух лівий лікоть та запястя, зявився величезний чорний синець на всю тильну сторону верхньої частини лівої руки, Валерій з Єгором ледве ходять, але сказали, що їх нічого не болить, а зате у Віктора болить совість…

Поснідали, зібрались і, підібравши по дорозі загублене весло, поїхали на льодовик «Нігардсбреєн». Його висота 1957 м, довжина більш ніж 20 км, колір він мав синій-пресиній, неначе небо на Кавказі. Територія навкруги нього була національним заповідником Норвегії. Дорога до нього коштує 40 крон (60 грн.) з такого автобуса як наш. Підїхавши під саму стежку, ми вирушили до цього дива природи.

Льодовик хвостом лежав у розкішній долині, затиснутий величними горами, з вершин яких текли водоспади. З самого льодовика витікала річка, довжиною в 300-400 м, яка, в свою чергу, впадала в 3-кілометрове озеро, по якому плавали шматки льоду.

Пройшовши біля 2 км вздовж берега озера, ми дійшли до льодовика, із центру якого, з величезної печери, розміром з сільський будинок, виривався шалений потік води та шматків льоду. Кількість води була схожою на Яремчанський водоспад весною. Глянувши на річку, яка рвалась у озеро, Валерій сказав Віктору, що вона буде 6с категорії складності (непрохідною).

Льодовик знизу був весь у неймовірної краси печерах, всередині яких падав блакитний дощ з дуже великих холодних краплин.

Віктор сказав, що побачивши льодовик, він уже може повертатись на Україну, бо весь позитив, який він думав отримати в нашій поїздці – він уже отримав. Валентин його підтримав, сказавши, що такого красивого льодовика він іще не бачив, а він альпініст і передивився їх уже дуже багато: і на Памірі, і на Тянь-Шані, і в Гімалаях…

Навіть з містичної точки зору, це було дуже дивне місце. Всі зранку в лагері ледве повзали, а опинившись біля льодовика стрибали з каменя на камінь як молоді сайгаки. Віктор взагалі кожний камінчик в окрузі обфотографував.

Зробили декілька панорамних знімків. Зняли на відеокамеру, як всі ми гриземо шматок вікового льоду. У Маші вийшла аналогія з морквиною.

Шкода було їхати. Було таке відчуття, що десь поряд з серцем вибив собі містечко небесносиній красень «Нігардсбреєн»…

 

Повернулись на стоянку «Каньйону». Під час нашої відсутності ніхто наших речей не взяв, все як було так і залишилось. Перекусили, спакувались і поїхали рибалити на фьорд.

Дуже довго їхали вздовж нашої суворої бірюзово-молочної фурії - Джостедоли. Всю дорогу видивлялись – може десь блиснуть пару наших весел, - не блиснули… Але не весла були в голові - хотілося подовш побути з нею та запам’ятати кожен її поворот і черговий змах хвилі. І по мірі віддалення від ріки, серце починало битись сильніше. Да, для одного дня дві втрати це дуже багато…

 

Приїхали в поселення «Мері-фьорд», воно стояло на відгалуженні «Согне-фьорду». Вирішили, що це буде «Маша-фьорд» і, по теорії ймовірності, певне десь скоро поруч появиться «Єгор-фьорд».

Вибрали супер-чудове місце, практично перед глухим кутом дороги. Зупинились. Через весь фьорд, зустрічаючи нас, витягнулась райдуга, купаючи обидва кінці у фьорді.

Валерій першим побіг на невелику скалу над фьордом і через пару секунд ми побачили, що він уже купається. За ним рванули Єгор з Віктором. Хлопці накінець-то відводили душу, адже потрібно було просто плавати, а не рятуватись.

На цьому місці розбили лагер: чудова левада закінчувалась вишневим садочком та скелею з якої можна було купатись. Стоянку назвали «Вишневою».

 

Певне так відпочивати як ми могли тільки олігархи:

- ціла скеля з високою травою у нашому розпорядженні;

- можливість рибалити;

- пять величних гір, які обступили видиму частину фьорду, спустивши свої лісисті лапи у воду;

- пянка, абсолютна тиша;

- вода фьорду, яка не ворухнеться та має до 10 відтінків синього кольору;

- небо, що постійно намагається побудувати чергову казку з хмар та змагається красотою кольорів із самою водою;

- тепле каміння, яке пропонує прилягти та витягнути спинку;

- і врешті-решт - наш український, національний, улюблений борщ, який приготували Маша з Єгором (ну, цього олігархи певне собі дозволити не можуть…).

Спитали у Валентина, що йому навіює це місце, він відповів: «Щасливе життя, що так він хотів би зустріти свою старість…»

У черговий раз нас прилякав трохи дощ. Швиденько зібравшись, ми з девізом: «Життя прекрасне!», розповзлись по наметах.

 

30 липня 2013 року (вівторок, Норвегія)

стоянка «Вишнева», «Согне-фьорд»

 

Прокинулись у чудовому настрої. Навіть злегка похмурий ранок не зміг пошкодити відчуття влади над цими 200 м норвезького фьорду. І нехай це буде всього 1,5 дні, але повна відсутність людей і абсолютно дика природа щохвилини збільшували наше задоволення походом.

Прокинувся Віктор, він був трохи в шоці, йому чомусь всю ніч снився мер нашого міста.

На дорозі, в «кармані», біля 300 м від нас ночували 2 жінки. Іще вчора, виявляється, Віктор з ними познайомився. На вигляд мати з дочкою, самі з Ліону (Франція), взяли напрокат автомобіль та подорожують по Норвегії. Ночують у автомобілі, іще жодного разу не платили за стоянки.

Віктор також познайомився з власником дальнього будинку. Він йому повідомив, що в неділю на річці Шоа загинула жінка. Да, це певне була дійсно «чорна» неділя.

 

Поснідали найкращою із кашів – гречкою та розповзлися хто куди. Погода мінялася кожних дві години. Повз нас проплив паром, потім потихеньку похлюпала веслами група із 5 двохмісних байдарок.

Уздовж дороги росло повно суниці та малини. У одному місці був аґрус, але зелений. Над нами повно вишень. Після перекусу Валерій з Віктором зняли з автобусу катамаран «Дракар» та поплили рибалити у фьорд. Підготовились суттєво.

 

Тиша… Свобода… Романтика…

У Світлани навіть усі синці почали міняти чорні кольори на кольори фьорду. Юрій десь у глухому кутку знайшов розвалений покинутий старий будинок, а там металевий тризуб (схоже гарпун), старі ковальські кліщі та старовинну мясорубку. Вітру немає, тільки легенька хвилька по воді. Усі задрімали. Хто в наметах, хто на вулиці, Юрій в машині.

І тут, десь біля 18 год. зірвався шквал з холоднючим дощем. Єгор крикнув: «Дощ! Все ховати!» Ми кинулись до речей, які сушилися. У цей час шквальний вітер попробував зірвати тент. Валентин з Єгором його відвязали та привязали практично біля самої землі.Грім, блискавка, намети рвало так, аж дуги гнулися. Анатолій дуже нервував, бо за суцільною стіною дощу не було видно катамарану з Валерієм та Віктором . Перед дощем, побувавши в поселенні на тій стороні, вони почали повертатись назад. Потім їх закрив величезний паром, який плив у море. Ширина фьорду у цьому місці біля 3 км. І цю відстань хлопці долали більше 1 год., змагаючись зі шквальним боковим вітром. Абсолютно мокрі, стомлені, але щасливі, вони причалили до берега.

Під час дощу Єгор, Світлана та Маша грали у дуже інтелегентну картярську гру – у дурня. Кінцевий рахунок: Маша – 8, Світлана – 7, Єгор – 0. Маша з Світланою вирішили, що Єгор махлював.

Дочекавшись, коли закінчиться дощ, це було десь об 21 год., приготували гороховий супчик. Каструлька (повнісінька) знов легенько пішла на «Ура!», не залишилось навіть пів-ложечки. Далі чай з шоколадом і бубликами. Невеликий працюючий маяк, що романтично підморгував з берега… Віктор з гітарою… Життя налагоджувалось… Десь об 23.00 пішли спати.

 

31 липня 2013 року (середа, Норвегія, річка Бовра)

стоянка «Вишнева», «Согне-фьорд», перевал 1434 м, стоянка «На Боврі»

 

Прокинулись під пісню Анатолія:

«Ранним утром на фьорде сильный храп нас не балует,

Вот кончается дождик, с Добрым утром, Норвегия!»

 

Виповзли з наметіві всі кинулись поздоровляти Валерія в нього розпочався День народження!

Поляну він накрив пречудову: червона ікра, московська ковбаска, голландський сир, італійські оливки, цукерки з фундуком, грузинська хванчкара, немирівська горілка і т.д.

Паралельно приготували макарони, сіли за стіл. Вітер, який до цього рвав тент, вмить заспокоївся, неначе сів з нами. Всі вітали Валерія, говорили тости, через раз згадували його дружину – Людмилу. Від колективу подарували футболку. Віктор подарував пісню, яку він сам написав на шматочку картонки та виконав:

 

Наш Валерий Червонецкий в мире есть такой один,

уроженец тростянецкий, Украины верный сын.

Родился он на Подолье, крае золотых стогов,

где душе было раздолье от свирелей, соловьев.

Знать не мог юный Валера, что кроме садов, лугов,

на земле есть и шиверы и порогов грозный рёв.

Но судьба определила в жизни поворот крутой

и навек соединила Червонецкого с водой.

Тридцать три минуло года, как туризм его пленил,

сотни совершил походов, тыщи рек он покорил.

Энергичный человек, он не строит «козью морду»,

мало стало ему рек – он добрался и до фьордов!

Знают люди все вокруг о Валериной харизме, - то,

что он надежный друг, настоящий метр туризма!

Пожелаем же ему в этот славный День рожденья:

быть недолжным никому, сил, любви и вдохновенья!!!

Три рази намагалися вставати із-за столу, але знов сідали. Валерій всіх заспокоїв фразою: «Далі буде…»

Зібрались швидко. Ні сонця, ні дощу не було. Дорога на наступну річку Бовру була дуже мальовничою. Невеликі, але дуже красиві, індивідуальні і практичні будинки, подеколи з землею і травою на даху, безкінечні водоспади.

Тунель 600м. Місце нашої найпершої стоянки «Під березою» (невже пройшло 8 днів?) Тунель 572 м. Розпочався дощ. Тунель 1200 м. Водоспад прямо під нашу дорогу. Бірюзовий фьорд. Здається, що ця Норвегія після кожного дощу стає іще красивішою.

Кінець Согне-фьорду. Їдемо по трасі №55. Бачимо озеро красивого бірюзового кольору з нависаючою над ним 2-кілометровою конусоподібною горою та одиноким білим лебедем.

Проїхали довгу загорожу з тваринами, при класифікації яких думки розділились: чи яки, чи бізони, чи вівцебики – вони були дуже мохнатими і з великими рогами, але точно не корови. На заправці вияснили, що це були шотландські високогірні бики.

Нас знов обігнала група байкерів, екіпіровка суперова. Байкерів-туристів різного віку тут повно, зустрічаються через кожні 30 хв.

Траса №55, до м. Лом 77 км. Дорога повзе вгору. Серпантин. Уже піднялись вище хмар. Водоспади через кожних 100 м. Дерев немає, проїхали знак 1000 м, далі 1100 м. Оглядовий майданчик, але нічого не видно, вся долина в хмарах. У розривах хмар видно сніг. На майданчику орієнтир на навколишні гори, їх має бути 10. Найвища 2405 м. Дуже холодно. Ця місцина характеризується як високогірна тундра. Висота 1200 м. Похмурий водоспад і його особисте сіре озеро. Висота 1300 м. Уздовж дороги стоять великі 3-метрові дерев’яні тички з обох сторін, які вочевидь слугують орієнтиром, коли дорогу замітає снігом. Дуже сувора місцина. Каміння, мох, і ні тваринки, ні деревця. Безліч озер, скрізь плями снігу.

Висота 1434 м. Перевал. Виходимо на хвильку подивитись. Температура десь 5-8 градусів тепла, мокрий вітер і дуже холодно. Так швидко в автобус ми іще не заходили.

Сірий льодовик, спускаємось. Мрячка, туман і холод. З гори бачимо р.Бовру, але вона іще дуже маленька і без великої води. Стає тепліше і світліше. Ні, брехня, не тепліше. Потихеньку стають більшими дерева.

Долина річки Леєрдала. Красиві соснові ліси. Об’єднання двох річок – Боври і Візи. Зупиняємось на стоянку, яку назвали «На Боврі».

Анатолій з Єгором проглянули 2 каньйони (6 км), вони виявились непрохідними: у 1-му - русло звужувалось до 2м, у 2-му - до 1 м, дуже високе падіння води - до 30 м на 1 км, наявніводопадні зливи.

Погода кепська. Увечері продовжуємо святкувати День народження Валерія. Весело. Валерій обіцяє, що в наступному році знов повторить, тільки питання де:

  • Маша за Тянь-Шань,

  • Валентин за Турцію,

  • Анатолій та Світлана за Саяни,

  • Єгор та Віктор за Шотландію.

 

Спати холодно було тільки Світлані (алкоголь не вживала), усім іншим було жарко.

 

 

 

01 серпня 2013 року (четвер, Норвегія, річка Бовра)

стоянка «На Боврі», гора Галдхопегген (2469 м)

 

Ранок був напівсонячний та злегка прохолодний.

Керівник Анатолій запланував сходження на найвищу гору Норвегії – Галдхопегген (2469 м). Снідали та збирались дуже довго. Сонце почало ховатись за хмарами. О 09 год. вирушили, приїхали в національний парк Норвегії – Йотунхеймені. До гори автобусом 15 км, вїзд на територію 85 крон. По серпантину піднялись до озера, яке лежить біля ніг льодовика. На льодовику бугельний лижний підйомник, висотою біля 1500 м, зараз не працює.

У місці, де починається сходження на гору, розташований великий туристичний комплекс з готелем та рестораном. Інструктори збирали великі групи, для сходження на гору, на прокат брали льодоруби, обвязки, карабіни.

Так як з нами був сам Валентин Карпов, ми впевнено, без будь-яких інструкторів, вирушили в сторону цієї гордості Норвегії. Дорога виявилась специфічною – одне темно-сіре каміння, подекуди з чорним мохом. І таке враження, що хтось на великій фрезі нарізав це каміння пластами і рівномірно застелив увесь простір.

Сходження почали з висоти готельного комплексу – 1780 м. Довжина маршруту складала 6 км та мала зайняти біля 6 год. Йдучи перших 1,5 км, ми тричі переходили через мокрі великі снігові плями. Далі, перейшовши невисоку гряду каміння, ми опинилися на льодовику. Він простирався на найближчі 2,5 км. Пересікати ми його мали вліво вверх, під кутом 110 градусів. На гряді скрізь сиділи туристи різних національностей, у цей час внизу на льодовику їм інструктори готували центральні мотузки з вузлами для фіксації карабінів. Було добре видно початок дороги через льодовик. Хлопці на чолі з Валентином впевнено рушили вперед. Коли пішла Світлана, до неї підійшов молодий інструктор і спитав на англійській мові, чому немає спорядження, Світлана відповіла, що не розуміє і пішла далі. Те ж саме зробили Валерій з Машою.

Льодовик був увесь вкритий мокрим снігом, чистого льоду ніде не було. Деколи ми переходили через невеликі струмочки та бачили, засипані снігом тріщини. Пройшли льодовик швидко.

Далі розпочався крутий підйом на гору, від 45 до 50 градусів, а в одному місці уклін складав 80 градусів. Вершина гори ховалася в тумані. Через туман справа проглядалася снігова долина, під якою вочевидь ховався наш льодовик, а зліва сніговий кулуар з двома великими тріщинами майбутніх смертоносних лавин.

Поступове сходження на гору нагадувало дитячу гру в «квача», коли ти в останній момент встигаєш скочити в потрібний квадрат, так і тут – очі, ноги, а деколи і руки шукали потрібну пластину каменю, після чого остання з глухим стуком ворушилася.

Вершина щільніше і щільніше куталась у туман і незабаром ми стали прямо «їжачками в тумані». Не доходячи 300 м до вершини, ми побачили величезний камінь, розміром з Машин намет, зафіксований складною системою мотузок, який лежав на краю урвища.

На гору піднялись майже всі одночасно. Першим йшов Анатолій, але Валентин сказав, що він має зняти на відеокамеру сходження групи, і всі ми поступово один за одним, щасливо посміхаючись у камеру, піднялись на вершину.

Дуже дивно, але норвежці на самій горі побудували бар, де можна було перекусити та купити сувеніри на пам'ять.

Ми розташувались на краю вершини, дістали перекус і вирішили випити символічних 10 крапель за цю норвезьку святиню. І сталося диво – напевне земля древніх вікінгів дуже поважає наших українських козаків, бо після третього тосту миттєво зник туман і вся наша гора та всі навколишні гори предстали перед нами у своїй первозданній красі.

На зворотному шляху керівник Анатолій на льодовику, як «Тарзан» роздівся до пояса та натерся снігом. Світлана же зняла теплий костюм та пройшла в купальнику, загоряючи, весь льодовик. Хлопці сміялися, що завдячуючи Світлані група, яка йшла позаду, на пів-години прийшла раніше на базу.

Коли повернулись до автобуса, то побачили, що наша чарівна Галдхопегген була повністю відкрита. Розташування її було дуже дивне, наче розраховане якимось математиком. На фоні блакитного неба виділялось три гори одночасно. Ліва була найменшою, середня – більшою, а Галдхопегген – більшою за середню рівно на стільки, наскільки середня більша за меншу. Відстань між ними була також однаковою. Ми вирішили, що вони три рідні сестрички.

Дорога додому виявилась швидшою та красивішою, завдячуючи сонечку.

Повернулись на стоянку. Приготовили вечерю. Віктор познайомився з нашим сусідом, будинок якого стояв над рікою. Це була його дача, він пенсіонер, 70 років, колишній бухгалтер (на пенсію норвежці і чоловіки і жінки ідуть у 67 років), звали його Янс Хрістіан, він дещо знає про Україну, а саме про Андрія Шевченка, помаранчеву революцію та те, що у нас жінка сидить у тюрмі. Він нам допоміг, зарядивши всі акумулятори до фотоапаратів, кінокамер та мобільних телефонів.

Після вечері, горді собою та перемогою над горою (вписались у 6 год.), ми поповзли до наметів спати ( у буквальному смислі цього слова).

02 серпня 2013 року (пятниця, Норвегія, річка Бовра)

стоянка «На Боврі», пороги «Лошарик», «Два язика», «Пляжний»,

стоянка «Карєрна»

 

Прокинулись рано під лайку Віктора. У нього десь пропав один кросівок, пару яких він на ніч сховав під автобус від дощу. Він був дуже злий, бо вчора, на гору, ці кросівки Віктор одів тільки перший раз.

Всі по декілька раз обдивилися речі, навколишній ліс та дорогу. Маша згадала, що бачила вчора якесь звірятко, схоже на великого щура.

Поснідали макарошками з тушоночкою та почали збиратись на воду. Погода була 50 Х 50.

І тут пролунав радісний крик Віктора, він все-таки знайшов свій кросівок - практично на березі річки в лісі (вочевидь була робота щура).

Стали на воду, температура води в порівнянні з Джостелолою не змінилась, колір також був бірюзово-молочним.

Згідно плану нам потрібно було пройти 12 перешкод на відрізку в 18 км. Спочатку була більш-менш спокійна, але дуже швидка течія з постійною зміною основної струї від правого до лівого берега. Пропливли під мостом через потужну шеверу, проскочили повз двох красивих скальних чудо-островів та причалили до лівого берегу на огляд першого порогу «Лошарика». Затиснутий двома скелями, поріг вибрикував по всій своїй довжині і ширині .

Входу в поріг не було, все було перегороджено хаотично розкиданими брилами. Катамарани перенесли в середину порогу. На одному диханні і «Дельфін» і «Дракар» ідеально перескочили через всі «розкидані іграшки» «Лошарика». Другий та третій поріг були легкими, їх не продивлялись, а от четвертий був з характером і характер його увесь бісився в величезній центральній бочці та давав шанс на життя тільки в проході по двох маленьких бокових «язичках». Довго випрацьовували план проходження. Зійшлись на правому «язикові». І, в результаті, поріг «Два язика» не зміг перевернути жоден катамаран.

З 5-го по 8-ий поріг річка добровільно вказувала найкращі та безпечні проходи, а от на 9-му – «Пляжному», знов вирішила з нами поговорити. Це був дуже довгий поріг з численним прихованим під водою камінням, дуже швидкою течією, поворотом річки на 35 градусів, двома великими, послідовно зміщеними каменями в місці необхідного проходу та величезною «бочкою» в центрі русла.

Кінець порогу увінчував шикарний лагунний пляж з сірим піском (розміром 30 Х 20 м). Закритий високою скелею з однієї сторони та деревами з іншої, він був просто райським куточком серед цієї навали каміння і води. Навіть поріг поводив себе дивно в цьому місці, він чомусь починав муркотіти, а не гуркотіти.

Під час проходження порогу, «Дельфін», десь посередині, крутнувся на 360 градусів, технічно пройшов обидва камені та, злизнувши бік «бочки», вискочив на пляж. «Дракар» тримався правого берега, зигзагом обійшов камені, не зачепивши «бочку», зайшов кормою на пляж (уже завдячуючи Маші, яка так старалась, що перегребла Єгора).

Привязали катамарани на пляжі, та дуже задоволені тим, що «вирвали» у ріки 16 км та 9 порогів, цілі та неушкоджені, пішли наверх розбивати лагер. Місце для лагеря було вибрано пречудове: стара дорога над непрацюючим карєром та рікою, захищена з однієї сторони скелею. Стоянку назвали «Карєрна».

Юрій підійшов до автобуса, відкрив задні двері та відсахнувся. Там закритий, з очима жареного хека, сидів наш Віктор. Він, вимовив тільки одне слово «Нарешті…». Ми дуже довго сміялися… Виявляється Юрій закрив двері на замок. Віктор якимось дивом зумів їх відкрити, але коли щось брав із речей, двері захлопнулись і спрацював замок. Да, навмисно не придумаєш…

До вечері Віктор за своє чудесне спасіння, як справжній джентльмен, виставив вино, яке він привіз з Кіпру. Вино було шикарним.

За розмовами не зчулися як настала ніч.

 

03 серпня 2013 року (субота, Норвегія, річка Шолі)

стоянка «Карєрна», м.Лом, стоянка «Мисливська»

 

Був добрий, але знов дощовий ранок. Дощ почався десь опівночі і все продовжував накрапати, поступово стишуючись. Валерій приготував рисову кашу з тушонкою. Поснідавши, хлопці пішли проглядати наступні пороги. Погода не покращувалась. Вітер то посилювався, то стихав, деколи зриваючись на ураганні шквали. Вода в р.Боврі піднялась на 1 м. Катамарани, які залишили вчора на пляжі от-от мали опинитись у воді.

Командир заборонив подальше проходження ріки. До міста Лом залишалось 5 км. На цій ділянці ріки було 4 серйозні пороги, в тому числі водоспад. У паводок вони всі перетворювались на ревущий сірий потік води, у результаті, кожний поріг і тим більше водоспад ставали смертельними пастками. При цьому, в жодному місці на цих 5 км не було можливості причалитися.

І як на зло, погода ставала все гіршою і гіршою. Періодично пускався шквальний дощ, хмари ставали з темних - чорними і страшенно «злими».

Керівник прийняв рішення переїжджати на річку Шолі. Уже дощем хлопці вантажили катамарани. Зібрались їхати. Чомусь зовсім не хотілось покидати Бовру.

Знов щось прийшлось посувати в серці, а на вільне місце пристроїти «Лошарика», «Два язика», «Пляжного» та саму Бовру.

Уже по дорозі звернули увагу на загін з косулями. Зупинились в м.Лом. Необхідно було заправити газовий балон та хотілось глянути на легендарний водоспад, який гримів в центрі міста та був його візитною карткою. Приблизно 10-метровий, він навіть під час дощу демонстрував свої метрові бризки.

Лом був дуже охайним містечком з неймовірно високими цінами в магазинах. Єгор купив пачку сигарет за 130 грн. На заправках не було необхідного перехідника і заправка газового балону стала проблемою. Адже всухомятку довго не проживеш, особливо з нашим 6-літровим апетитом. Вирішили долати проблему в понеділок, коли працюватимуть магазини.

Проїхавши 20 км, опинились у верхівї річки Шолі. Переїхали карєр та занурившись на 7 км в тайгу, зупинились на шикарній поляні. З лівої сторони вирувала в 80-метровому каньоні красуня Шолі. Навпроти нас зі скелі падав 200 м водоспад. Біля нас, за 150 м, стояв мисливський будиночок, з банькою та мобільними телефонами на щиті. Вочевидь, необхідно було зробити один дзвінок і ти на деякий час можеш стати хазяїном будинку. Було б здорово, але наш невеликий бюджет не передбачав ніяких мисливських будиночків. Назвали стоянку «Мисливська».

Дров валом. Ми вперше за всю подорож розпалили вогнище. Який чудовий пшоняний супчик з тушоночкою і грибами вийшов на «живому» вогні. Усі давно поїли. Віктор, як якийсь чародій, дістав літрову бутилку мартіні. Всі щасливі, випили спочатку за річку Бовру, а потім і за Джостедолу, і за льодовик, і за гору. Якось дивно карбуються ці місця в памяті, неначе ми уже тут були в минулому житті, а тепер тільки повернулись.

Віктор взяв гітару. Його пісні, в сполученні з вогнищем, звучали містично. Анатолій пообіцяв на завтра «дньовку», якої всі дуже бажали. Валентин завірив Світлану з Машою, що завтра цілий день буде хороша погода. І іще, як доктор, Валентин натер Світланиною маззю спину Анатолію і Валерію. Хоча хлопці бухтіли, що Валентин навіть чужу мазь жаліє як свою, але спини в них дуже швидко перестали боліти.

Все-таки вогнище обєднує людейта робить їх добрішими і ріднішими (дуже помітно по керівництву)…

 

 

 

04 серпня 2013 року (неділя, Норвегія, річка Шолі)

стоянка «Мисливська»

 

Уперше за весь похід Валерій прокинувся не першим. Спатулькали всі без задніх ніг і навіть з кольоровими снами. Погода зранку стояла чудова. Посередній прохолодний вітер, хмари, але дуже тепле сонце, яке повністю накривало наш лагер.

Під час сніданку хлопці знову обговорювали проблему з газом. Насмішив усіх Віктор, він сказав, що весь час думав, що штуцер і шлейпер це однакові слова.

Усі були задоволені – місце стоянки суперове. Навкруги цілі плантації чорниці.

Віктор вирішив, що це чудовий день для подорожі автостопом та мотнувся в цивілізацію.

Анатолій проглядає пороги та каньйон.

Єгор ремонтує зламане весло. Це дуже складна і кропітка праця.

Маша зі Світланою загоряють, але коли хмара закриває сонце, Світлана залазить під спальник, який вона заздалегідь витягнула з намету.

Інші зайняті наведенням краси на фейси.

Перекусили ні багато, ні мало, а справжнім українським борщем – витвором самої Маші. Юрій сказав, що такого доброго борщу він іще не їв.

Хмари весь час норовлять закрити сонце, але Валентин говорить, що він їх розганяє, бо вчора обіцяв дівчатам хорошу погоду.

Валерій, Анатолій та Юрій дуже круто сходили на рибалку, проглянули всі пороги та спіймали одну невелику форельку. Зробили з неї малюсінький сагудайчик.

Повернувся з подорожі Віктор. Проїхав він близько 200 км. Підвозили його шведи, норвежці і росіяни, всі безкоштовно. Віктор побував на найвищій оглядовій точці норвезьких фьордів (1500 м), звідки відкривається неймовірний краєвид на Гейрангер-фьорд, який занесений до всесвітньої спадщини Юнеско. Шведка, українського походження, повезла Віктора іще на одне оглядове місце цього фьорду, звідки було видно каскад водоспадів «Сім сестер».У результаті, Віктор був у захваті від подорожі та доброзичливості людей, яких він зустрів.

Повечеряли біля 20 год. Анатолій пояснив усім, що проходження річки Шолі відміняється. Мають місце непрохідні вузькі місця в каньйоні і на порогах. Високі скелі каньйону вимагають страховки із задіянням альпіністів та примусовим подальшим причалюванням. Ніхто не сперечався, всі встигли побачити і оцінити цю ріку. Пішов дощ. Всі поховались по наметах. Прилетів вертоліт і трохи повисів над лагерем.

Все-таки чудова получилась «дньовочка».

05 серпня 2013 року (понеділок, Норвегія, річка Шолі)

стоянка «Мисливська» - річка Шоа – стоянка «Озерна»

 

Розбудив дощ. Тут він певне ніколи не закінчується. Він або йде, або затримується.

Сьогодні День народження Світланиного сина – Андрія, який залишився у Вінниці. Всі вітають Світлану. Керівник переносить святкування на вечір, погоджується тільки на московську ковбаску, баличок і снікерси, з яких на столі викладається дві букви – А і В – Андрій Вікторович.

Світить сонце і одночасно йде дощ. Згортаємо лагер.

Віктор згадує, що під час вчорашньої подорожі, перед кар’єром бачив ділянку з великою малиною. Доїжджаємо до неї і відводимо душу. Через 10 хвилин Світлана зауважує, що малина росте рядочками і притому поперемінно зі смородиною. Вирішуємо, що все одно - дика, доїдаємо і завітамінізовані повертаємося до автобуса. Проїжджаємо дуже мальовниче місце, де річка Шолі впадає в річку Отту. Їдемо вниз в напрямку течії р.Отти. Проїжджаємо велике озеро з лебедями. Річка Отта в долині розливається дуже широко, практично на всю долину - біля 3 км (траса №15). Тунель 1км. Заїжджаємо на чергову заправку, і, о щастя, нам заправляють газовий балон за 162 крони (20 євро).

Заблукали. Вертаємось на 5 км. Траса №51. Набираємо висоту. Дуже велике озеро – Лемонсіоен. Ліс стає схожий на той, що росте на болотах. Зліва зявилась наша остання річка – Шоа. Доїхали до озера Недре, крізь яке тече Шоа. На березі знайшли чудове місце, якраз для трьох наметів, тента і з доріжкою для автобуса.

Ввечері продовжували святкувати День народження Андрія. Весь час говорили, що Андрію дуже повезло з мамою. Віктор грав на гітарі.

У гості завітали три овечки, у старшої був дзвіночок. Вони були зовсім ручні, Маша їх годувала.

Знов пішов дощ, зірвався вітер. Тент рвало так, неначе весь вітер з озера зібрався в одному місці. Всі розбіглись по наметах.

Маша з Світланою довго не могли заснути, все крутилися. Світлана згадала, що зараз повнолуння. Маша сказала:«Напевне, на мітлу політати тягне…» Світлана відповіла: «Да, політати б…» А Маша їй: «Ну, погода-то нельотна!» Сміялись довго і вже потім заснули.

 

 

06 серпня 2013 року (вівторок, Норвегія, річка Шоа)

стоянка «Озерна»

 

Всю ніч ішов дощ і дув сильний вітер. Ранком нічого не змінилося, єдине, що стало іще холодніше. Єгору сестра скинула на мобільний телефон інформацію стан погоди в Норвегії. Виходило, що сьогодні сильний дощ, завтра – не дуже сильний дощ і наступна неділя – вся дощова, при цьому температура від 10 до 14 градусів.

Дуже не вистачало вогнища. Дощ з помірного перетворився на шквальний, а потім – ураганний. Тент так тріпотів, неначе безкінечна автоматна черга. Одне з весел, яке мало тримати тент, взагалі землі не торкалося, вітер його щосекунди відривав і витанцьовував з ним уже в повітрі.

Поснідали, дощ стишився. Валерій з Віктором зібрались оглянути два озера, які знаходились від нас на відстані 15 км, вони були відокремлені тонкою перемичкою та знаходились на різній висоті: верхнє (1374 м) «Бессватнет» - маленьке, темно-синє, нижнє (1300 м) «Гьонде» - велике, бірюзове. Їх попутки підвезли до повороту близько 11 км. За 2 год. хлопці піднялися до озер, але була погана видимість, дув сильний вітер і туман закривав усе навколо. Фотки озер в них не вийшли.

Коли Валерій повертався в лагер, він уважно оглянув початок річки Шоа, яка витікала з верхнього озера. Його характеристика була наступною: шивера, поріг 6в к.с., сильна шивера, поріг 6в к.с., невелика сильна шивера, поріг під мостом 6с к.с.

Анатолій з Юрієм сходили на сусідній кемпінг за гамбургерами, але там їх не було, єдине, що при них спекли буханець хліба за 45 грн. У нас перекус пройшов (на ура) зі свіжим теплим хлібом. Єгору так сподобався хліб, що він сходив і приніс ще 2 буханки.

Юрій, під час прогулянки, знайшов де річка витікає з озера і Анатолій пішов продивлятись найближчі пороги. Повернувся задоволений, виявляється починати рух із озера неможливо, тому що, через 700 м після виходу річки з озера, починається водоспадний каньйон (500 м) з 9 водоспадними перепадами (40 м) – «Девять негренят». Анатолій вирішив завтра розпочати сплав після каньйону.

Валерій повернувся сам біля 20 год., страшенно мокрий, але задоволений. Віктора з ним не було, бо він вирішив з озер пройти далі до фьорду. Вечеряли без Віктора. Погода почала вирівнюватись. Накінець-то зявились зорі.

Віктор повернувся біля 24 год. дуже стомлений і дуже мокрий .

 

07 серпня 2013 року (середа, Норвегія, річка Шоа)

стоянка «Озерна» , каньйон «Девять негритят», пороги «Молодший», «Старший», «Нахальонок», водопад «Грозові ворота», поріг „Тайсон”

 

Ура! Немає дощу! Готуємось на воду.

Швидко поснідали, але вирішили тутешнього хлібу більш не купувати. Шлунки повідомили, що він на 50% складається із соди (не те, що наш український рідненький хлібчик).

Зразу, всі дружньо оглянули водоспадний каньйон «Девять негренят». Він, виявляється, іще крім 9 водоспадиків, мав вигін русла десь на 30 градусів. Так що притопити і прибити усіх нас у нього вийшло б з ходу. Дуже гарчав на нас, але якось по-домашньому, немов знав, що ми не придурки, до нього не поліземо.

Одразу за каньйоном на протязі 600 м причепилися два пороги – «Молодший» і «Старший».

«Молодший» (150 м) - доволі широкий, з двома великими зливами. І «Дельфін», і «Дракар», обидва пройшли його чудово під лівим берегом.

Поріг «Старший» (400 м) змусив хвилюватися. Сильні потоки води тягнули до лівого берега і розбивалися об великий плоский камінь посередині лівого потоку (п’єдестал), далі три перепади, які організовували інші брили і збирали всю основну воду, притискаючи потік до скельного каменю, що 30-метровим мечем витягнувся вздовж лівого берега.

Першим пішов «Дельфін». Все було по плану тільки до «пєдесталу». Оминути його ця нахабна річка не дозволила ні справа, ні зліва. Дуже охайно в 2 секунди, вона миттю всією правою гондолою посадила «Дельфіна» на камінь. Іще через секунду гондола з Валентином та Анатолієм уже падала з 1,5-метрової висоти, але хлопці (читай герої), навчені каньйоном «Дакар», миттєво мотнулися до лівої гондоли, підгружаючи її, вода в цю ж секунду протягнула праву гондолу боком на рятівних 20 см вниз по річці. І в результаті, права гондола не пішла під воду, перевертаючи на себе катамаран, а залишилась зверху, тягнучи за собою ліву гондолу (хвіст і ніс якій вже своїми розпластаними тілами грузили Валерій зі Світланою).

Далі «Дельфін» віртуозно розвернувся, проскочив лежачий меч, не зачепивши жодної каменюки та повернув в улово.

«Дракар» пройшов цей поріг чудово - було таке враження, що Маша з Єгором тут всю ніч тренувалась. Єдине, що на виході вони злегка стали лагом.

 

Поплили далі. Ріка постійно розливалась рукавами, омиваючи невеликі острови. Перший же рукав (лівий) приніс невеликий сюрприз у вигляді невеликого поріжка «Нахальонка» з 2-метровим перепадом води та двома великими, схованими під водою, брилами.

«Дельфін» виписав дугу і вискочив з порогу, не зачепивши жодного каменю, але притопивши з головою всіх своїх членів екіпажу.

Екіпаж «Дракару» розслабився і тому поріг посадив спочатку на лівий камінь Машу, помилувався і відпустив, а на правий – Єгора (відпустив без милування), детально сполоснувши обох.

Далі по річці були плеса з невеликими шиверами, але з дуже швидкою течією. Вода в річці була не те, що прозорою, а супер-прозорою.

Дійшли до місця запланованого перекусу. Коли зупинились, то почули противний свист, виявилось, що правий балон «Дракара» свистить, як соловей-розбійник та накачати його неможливо. Уважно оглянули його та побачили, що з-під ПВХ виходить повітря. Витягнувши внутрішній балон, знайшли дірку, що пішла вздовж шва, розміром з долоню. Маша дуже розстроїлась, бо це був новий катамаран. Спустили обидва балони «Дракара» та завантажили на автобус.

«Дельфін» пішов далі, але багато пройти не вдалось. По карті далі був складний поріг з водоспадом. Вперше ми побачили те, що дружно оцінили як «Ужас! Ужас! Ужас!»

Складним порогом виявилось те, що було входом у водоспад до повороту. Якихось 200м перепадів з каменюками були лиш квіточками, а ягідки причаїлись за 45-градусним поворотом. Це були дійсно «Грозові ворота»! Такого водоспаду на річках в Норвегії ми іще не бачили. Двома стрибками, затиснута скелями, навала води падала у 20-метрову прірву, там посередині об щось величезне розбивалась та, підлітаючи на висоту 30 м, діставала бризками до лінії електропередач, що тягнулись через річку. Величезний котлован, діаметром 30м Х 30м, кипів та плювався так, як певне кипить тільки смола в пеклі. Не було видно потоку води, були тільки бризки, які намагались перестрибнути одна одну та тягнули до нас свої водяні холодні руки. І як не дивно, але деколи над цими «Грозовими воротами» в ті рідкі миті, коли балуване норвезьке сонце все-таки виглядало із-за хмар – зявлялась половинка райдуги, немов дивилась наскільки ми перелякались цієї стихії.

За котлованом ріка продовжувала страхати всіх підряд. ЇЇ вихідний поріг «Тайсон» (6а-6в категорії складності) був накопиченням пакості всіх сортів: від великих брил з «бочками» до крутих косих валів, що розбивались об скелі.

Керівник, сказав членам екіпажу «Дельфіна», готовитись до проходження порогу. Світлана попросила 5 хвилин на написання заповіту. Посміялись і почали швидко готуватись, прислухаючись до стогону і реву «Тайсона». Обнесли водоспад по правому берегу. У звязку з пошкодженням катамарану «Дракар», страховку організували з лівого берега в кінці порогу. Стартували одразу за водоспадом з правого берега від невеличкого будиночка, який притулився (з якогось дива) до річки. По плану необхідно було вигребти на центр порогу та перемігши три «бочки», дотягнутись до лівого, більш-менш безпечного, берегу. Ріка, як завжди, показала себе хазяйкою всього того, що в ній плаває. Напрочуд сильним потоком зіпсувала вона «Дельфіну» ривок до центру та безліччю косих валів і підводних брил (неначе ударами), змістила до правішої першої «бочки», у яку «Дельфін» зіскочив, продершись усіма балонами через гряду підводного каміння, схожу на наш тризуб. Втопивши передніх гребців та притопивши задніх, «бочка» схватила хвіст «Дельфіна» та намагалась поставити його на «свічку», але Валентин з Світланою іще, будучи під водою, «вчепились» веслами у воду, поставивши та через силу утримуючи їх вертикально, змусили бочку працювати проти самої себе і вона, не витримавши, відпустила катамаран. У шість гребків, в які була вкладена вся сила і жага до життя, «Дельфіна» було переміщено на центр ріки, мимо величезної, схожої на «лапу тюленя», каменюки, за якою була друга «бочка», вдвічі більша за першу. Ця «бочка» спробувала перевернути катамаран через ніс, але за хвилю до перевороту, усі гребці, відчувши неладне, відхилились назад, підгружаючи хвіст, а вже потім, в горизонтальному положенні, довгих 5 секунд виривались із пащі водовороту. Вигрібши з другої «бочки», всупереч потоку, почали зміщатись до правого берега. Опинившись рівно посередині між величезною двохметровою колючою брилою (схожою на дикобраза) і берегом, зіскочили у третю «бочку», яка, в результаті, виявилась самою «людяною». Не намагаючись ні перевернути, ні прикусити, ні розвернути, вона просто втопила нас, а потім «виплюнула» на пару метрів уперед. Упираючись з усіх сил, ми вигребли до лівого берега. Ще хвилин з 10 випльовували воду переможеного «Тайсона» і потім, щасливі понесли нашого надійного друга «Дельфіна» до автобуса.

Повернулись на стоянку.

Під час ремонту «Дракара», перша латка, яку поставив Єгор на внутрішньому балоні, не тримала, але друга виявилась надійною.

Юрію друзі скинули СМС, що в м.Катавіце (Польща) зараз жара 36 градусів. Ми їх пожаліли і вирішили, що вони дуже «бідують» (у нас було 17 градусів).

Купили ліцензію на вилов риби – 60 крон (75 грн.).

Дівчатам всю ніч, наче оживші титани, снилися поріг «Тайсон» з водоспадом «Грозові ворота», які манили та кликали до себе, а потім схопивши, топили їх.

 

08 серпня 2013 року (четвер, Норвегія, річка Шоа)

стоянка «Озерна» , огляд непрохідного каскаду «Сіфон», стоянка «Лісова»

 

Розбудили вівці. У головної вівці на шиї висів дуже милозвучний дзіночок і цей дзвіночок почав нахабно дзенькати біля нашої кухні. Єгор вискочив перший і врятував усі продукти.

Це був єдиний ранок за весь похід, коли не було роси на наметах. За звичай щоранку ми бачили стільки роси, що добряче вмивалися, поки виповзали на світло. Температура повітря біля 10 градусів тепла, тому сніданок і збір лагеря пройшли в декілька раз швидше, ніж звичайно.

Прийшов Валерій з риболовлі та приніс невелику форельку і зробив серйозний висновок : риба в Норвегії є!

Проїхали автобусом 17 км, зупинились біля каньйону «Сіфон». Три роки назад (у 2010 році) тут загинуло 4 наших співвітчизники – українці.

 

Дуже важким виявилось це місце і в природному, і в моральному плані. З мосту було добре видно з правої сторони 10-метровий страшнючий водоспад, а з лівої сторони – місиво з води, затиснуте двома боковими та однією загороджуючою поперечною скелями. Бокові скелі, висотою 30 м, були всі поїдені коконами водоворотів. Дивлячись з мосту на воду, було таке враження, що ріка, як жива істота, страшно пручається, не бажаючи зникати. Низькочастотне завивання та якийсь людський стогін, вселяло жах у серця. Було таке враження, що від цих звуків ворушиться міст під нами. Навкруги відчувалась абсолютна аура кладовища в нічний час.

 

Хлопці пробували кидати з моста декілька великих гілок, щоб зрозуміти течію води. Гілки крутились декілька секунд на цьому водному місиві та забивались то зліва, то справа у щілини скель.

 

Світлана з Машою ще в лагері сплели вінок із квітів Норвегії та нарвали букет, щоб вшанувати пам'ять загиблих. З мосту вони кинули спочатку букет. Впавши на воду, він чомусь завмер - не шевелився, нікуди не зникав, ні в яку щілину не забивався - наче його хтось знизу розглядав. Далі, через три секунди, в самому центрі цього місива, його щось, наче взявши однією рукою одразу за корінці всіх квітів, рвануло під воду. Дівчата були шоковані та налякані - зник одночасно весь букет, рванувши вертикально, неначе хтось його ставив у вазу.

Прийшовши в себе, дівчата, прочитали молитву та кинули вінок… І знов оторопіли… У долю секунди, не відхиляючись ні на які щілини в скелях, не затримуючись - вінок зник під водою. Складалось таке враження, що його вже чекали …

 

Усі притихлі, спустились з мосту та пройшли трохи нижче по річці – швидше не для того, щоб щось подивитись, а скоріше для того, щоб просто втекти.

 

І, о Боже! Це вочевидь був день страху! Річка зявлялась на пару метрів нижче за скалою, що її перегородила, якимось звірячим грандіозним водоcпадом у 20 м стрибала вниз, потім розвернувшись іще на 40 градусів робила ще один стрибок, висотою 15 м. Скелі не давали можливості підійти ближче, але те, що ми бачили, вселяло якийсь не простий, а диявольський страх. Автоматично ставало страшно, коли хтось із наших підходив дуже близько до краю урвища. Бризки долітали до нас, хоча ми стояли на висоті, більшій за 30 м.

Знов, ніби тікаючи, ми продовжували йти далі. Ріка кидалась на скелі, а вони, ніби сміючись над нею, затискали та запихали її у дуже вузький каньйон (біля 150м), при цьому закривали небо над нею нависаючими виступами. Доволі насміявшись, скелі, після місця, де вони сходились практично на 1 м, випускали річку з своїх обіймів.

Далі ріка, звільнившись, продовжувала біситись своєю бірюзовою водою, але ми того не бачили, бо в повній тиші повертались до автобуса.

Маша з Світланою отримали нагоняй від керівника за запізнення, але їм уже і так було дуже погано. Нагоняй не спрацював.

 

Поїхали шукати місце для нової стоянки. Проїхавши біля 10 км по 51, а потім 42 трасі, зїхали з дороги та спустились практично до води. Чудове місце: намети і тент в лісі, автобус поряд. Облаштували лагер. Єдине, що дуже схвилювало, то це невелика табличка на берегу ріки, де було написано на російській мові:«19 июля 2007 года на этом участке реки погибли два опытных туриста-водника. Светлая им память. Остановись, подумай, а потом иди…»

 

Перекусили, знов пішов дощ. Гірше за цю погоду сьогодні у нас тільки настрій.

Валерій з Валентином, перетягнувши «Дельфіна» під тент, заклеїли дно пошматованих гондол. Єгор, заправив відремонтований внутрішній балон та накачав «Дракар».

Повернувся Анатолій з огляду ріки та сказав, що ті росіяни загинули у невеликому водоспадному каньйоні з сильними порогами, який знаходиться вище по течії.

Дощ посилювався. Було дуже сумно. Повечеряли раніш, ніж звичайно. Зробили сагудай з двох форельок, спійманих Валерієм і Юрієм.

Щоб якось підняти настрій і скоротати час, сіли грати в карти – в перевідного дурня. Грали доки не стемніло. Результат: Маша з Світланою по 7, Анатолій з Валерієм по 3, Єгор – 4. Дівчата були задоволені, що Єгор не вискочив, як минулого разу, з нульовим рахунком. Вони вважали, що справедливість хоч деколи має спрацювати.

Все одно, спалось усім дуже погано…

 

09 серпня 2013 року (п’ятниця, Норвегія, річка Шоа)

стоянка «Лісова», каньйон «Чорний» та участок «Червоний», каньйон „Баян”,

каньйон „Крутячок”

 

Зранку дощу не було. Валерій насмажив млинців, в меню також входила гречана каша з тушонкою, мед та шоколад.

Зібрались та залишили лагер з речами на місці. Керівник скомандував на воду, трохи оживились. Сонця не було, але й дощу також. Поплили. Річка вела себе дуже агресивно, але давала можливість керувати собою.

Через 3 км ввійшли в каньйон «Чорний», скелі одразу ж рванули на висоту 50 м. Характер річки посуворішав. Не даючи можливості розславитись й на мить, ріка постійно на кожних 100-150 м робила зигзаг і вся навала води зі страшної силою притискувала катамарани до нависаючих скель. Безкінечні вали і «бочки» хапали і кидали катамарани, які намагались гребти в зоні видимості один одного. Гірше всього було «Дракару» - кожен вал намагався задерти йому ніс та поставити на «свічку». На якомусь черговому гребені, річці майже вдалося дотягнутись до Маші, але її ангел-охоронець був набагато сильнішим. Вимагалось кожну секунду вирівнювати катамарани, щоб, не дай Бог, їх не розвернуло лагом, бо це був би 100% переворот. Холоднюча вода кожним черговим валом вмивала з ніг до голови, потихеньку витягуючи з нас сили, руки «дубіли». Найважче було, коли приходилось вигрібати в прижимах від скель, здавалось що річка хоче не просто розтерти нас об скелю, а затягнути в прірву, вимиту прижимом по-під скелею.

На одному диханні, за 1,5 год., в постійній боротьбі з річкою, ми пройшли цих 8 кілометрів каньону. І коли причалились, то руки і ноги ще довго продовжували тремтіти від того колосального напруження, яке поступово виходило з нас. Не даром цей «Чорний» каньон має 5-у категорію складності.

 

Далі був 15-кілометровий рафтінговий участок - «Червоний», на якому вже і «Дельфін» і «Дракар» повністю розслабились. Вони практично грали між собою в доганялки та змагались, хто перший осідлає крутіший гребінь валу та хто перший скочить у «бочку». Варто сказати, що місця тут були дуже красиві: і береги, і тайга, і навіть невеликий каньйончик «Баян» з виступаючими рифленими, схожими на плісе, скелями. Не злякала нікого (ну вже дуже широка) «бочка» в каньйоні «Баян», яка «вкусила» за хвоста «Дельфіна». У результаті, уже все нам здавалось дружелюбним та милим. Причалили ми за 5-м (від початку старту) мостом. І як нагорода – зарослі малини та червоних порічок…

Віддихавшись, вирушили далі. Останніх 2 кілометри по річці Шоа до річки Лаген були напруженими, і перевірили нас на швидкість реакції. Каньйон «Крутячок» був 5а-5в категорії складності і заставляв реагувати на кожний прижим і кожний вал води. Але ми вже були «дуже непереможними» і нахабно не звертали уваги на такі дрібниці.

Закінчили сплав за 200 м до впадіння річки Шоа в річку Лаген.

Підїхав Юрій з Віктором, ми перевдягнулись, завантажили катамарани на автобус та повернулись у лагер. По дорозі знов розпочався дощ.

Приготували український червоний борщик, кожному по 2 тарілки. Віктор поставив на стіл «Мартіні» - йому дуже сподобався каньйон «Чорний». Випили за тост Віктора, а саме за розвиток водного туризму в Україні, Росії і Норвегії. Вечір біля вогнища з гітарою видався напрочуд романтичним. Кожну з пісень Віктор присвячував одному із нас. Але, на жаль, знов усе зіпсував дощ. Спочатку міленький, а потім все сильніший і сильніший, він загасив вогнище і розігнав усіх по наметах.

Р.S. Єгору прислала сестра SMS - у Вінниці 40 градусів жари.

 

10 серпня 2013 року (субота, Норвегія, м.Ліліхамер, Швеція )

 

Прокинувся найраніше Валерій і зник в бік рибалки.

Приблизно 1,5 год. не було дощу. Почали згортати лагер та готувати сніданок.

Прийшов Валерій і приніс 11 форельок, ми всі дуже пишались ним – він був самим крутячим українським рибалкою в Норвегії. Напевне в минулому житті він був котом, бо скрізь міг зловити рибу. Зробили з риби сагудай.

Поснідали та збирались їхати, але на нашу стоянку заїхали 5 каякерів з Австрії (Цюріх), вони збирались сплавитись по нашому вчорашньому маршруту. Цікаво було подивитись на їхнє спорядження.

Вирушили… Дощ плакав за нас… Знову залишали шматочок серця… Проїхали біля місця, де Шоа впадала в Лаген і вже назавжди попрощались з цією, повною підступності, але такою рідною річкою…

11 годин дня, дощ, їдемо по трасі Е6. Погода налагоджується. Тунель 3,9 км. Заїхали в м.Лілілхамер – столицю зимових олімпійських ігор 1994 року. Чудове містечко. Погуляли по центральних вулицях.

Вся дорога тягнеться вздовж р.Лаген, яка в багатьох місцях перегороджена плотинами. Гори поступово знижуються. Перекусили. В перекусі приймав участь сагудай з форельки, яку зранку спіймав Валерій – це було божественно…

До Осло залишилось 157 км, переїхали величезний міст 1420 м. Небо в дощових хмарах, але світить сонце і відносно уже тепло. Задрімали. Не побачили як проїхали повз Осло по обїзній дорозі.

Об 19 годині пересікли кордон зі Швецією. Дощ пускався з періодичністю в 20-30 хв. Спали в машині. Усім снилися річки Норвегії…

 

 

11 серпня 2013 року (неділя, Швеція, Данія, м.Копенгаген)

 

Об 01.00 підїхалидо найдовшого мосту в Європі , який поєднує Швецію із Данією. Вартість проїзду для нашого автобуса склала 94 євро. Довжина мосту була 16 км, його побудували над водою, по островах і під водою.

У Копенгагені були об 01.55. Температура повітря 12 градусів. Проїхали нічним містом– усюди вирує життя, їздять машини, таксі та велосипедисти. Ми всі були дуже стомлені і миттєво заснули в автобусі, під готелем «Тіволі» та проспали до ранку.

Зранку пішли оглядати місто. Ціль: всі архітектурні памятники та найголовніша - скульптура «Русалочки». Бачили безліч прекрасних площ, пам’ятники королям, військовим та видатним людям, парламент, набережну, канали з яхтами та кораблями. Дуже цікавою виявилась зміна гвардійців біля королівського замку. З боєм курантів, об 12 годині, під музику, супроводжуючого їх оркестру, рота гвардійців змінила пару десятків гвардійців, стоячих біля входу в замок. Потім оркестр виконав три мелодії і далі продовжився розвод та зміна гвардійців, стоячих біля кожного входу. У них усіх була дуже ефектна уніформа: чорні брюки, червоний кітель та висока, практично півметрова чорна хутряна шапка (із шкури ведмедя) .

Температура повітря була 19 градусів і весь час дув холодний вітер.

Добрались до «Русалочки». Дуже цікава скульптура, але навколо занадто багато людей, які заважають оцінити задум архітектора, який, напевне, все-таки намагався показати її самотність та тугу. У цьому місці дуже красива набережна з різними памятниками та фонтаном у вигляді Афіни, яка оре воду на биках, а з-під плуга виривається сильний потік води.

Перекусили піцою у центрі міста. У цей час по вулиці рухався кортедж із трьох карет, кожна з яких була запряжена двійком чудових коней з мохнатими ногами. Це були старовинні пожежні упряжки та співробітники музею в костюмах пожежних 18 сторіччя.

Десь біля 18 години всю центральну частину міста, а саме пішохідні вулиці, заповнили музиканти, виконавці оригінальних жанрів та люди-скульптури. Було дуже цікаво. Наш керівник Анатолій навіть прийняв участь у рекламі лялькової крамниці, вдаючи пірата (попередньо заклавшись на пляшку з Валентином, що у нього вийде).

До автобуса повернулися пізно. Об 23 годині виїхали з Копенгагена. Повторно виклали 94 євро за подорож 16-кілометровим мостом. Прибули в м.Треллебор до парому.

 

12 серпня 2013 року (Данія, Балтійське море, Німеччина, Польша)

 

Об 03.00 сіли на паром. Море було бурхливим. Всю дорогу, а це 115 км, воно розгойдувало паром. Ми сіли в кріслах на 7 поверсі та заснули в позах зародишів, крім Віктора, який взяв із собою спальний мішок та ліг під знаком «Лежати на підлозі заборонено». Ніхто нікому не робив зауважень, тому що по всьому паромі по всіх кутках на підлозі спали люди.

Біля 06.30 побачили берег, це був порт м.Засніц (Німеччина). Об 07.10 причалили. Ми стояли перші в черзі і бачили весь процес швартовки, яким керувала молода білява дівчина, на вигляд як старшокласниця.

Закупили пива на дорогу і додому (упаковка з 24 баночок по 0,33л – 10 Євро). Дорога стала веселішою.

Увесь день їхали. Біля 18.00 проїхали кордон з Польщею і об 19.00 зупинились на годину у м.Вроцлав для купівлі подарунків рідним.

Спали в автобусі. Було дуже шкода водія Юрія, адже це була довга і важка дорога, але він ні на що не скаржився, бо був дійсно професіоналом найвищого класу.

 

13 серпня 2013 року (Польща - Україна, м.Вінниця, туристичний клуб «Меркурій»)

 

Об 05.00 були на кордоні Польщі з Україною.

На польській стороні було три машини, пройшли за 10 хвилин. На українській – 103, простирчали 2 години. Причепились співробітники митниці до нашого автобусу, який нібито перший раз виїжджав за границю.

Під час очікування Віктор знайшов ваги, які стояли на платформі, зважився та залишився дуже задоволеним – він схуднув на 6 кг. Дуже здивувався від зважування Єгор, він скинув на 2 кг, хоча, за звичай, в туристичних походах поправлявся. Усі інші були дуже розчаровані, вони або поправились, або залишились такими як були. Особливо розчарувались Світлана з Анатолієм. У минулому році в суперечці, хто більше похудає, виграв Анатолій, а в цьому році – вони обидвоє поправились на 0,5 кг.

Глянувши на спідометр, ми вирахували, що від кордону до кордону Юрій нас уже провіз 5000 км.

Дуже приємно було їхати по неньці Україні. Дощу не було. Під Львовом Юрій зупинив автобус, щоб поспати. Половина групи гуляла по величезному супермаркету, половина – поїхала до Львова.

Подальша дорога була чудовою. По мірі наближення додому, страшно радували нас вказівники: Тернопільська область, Хмельницька, Вінницька і, на кінець – м.Вінниця. Уже починалось здаватись, що ми нікуди не виїжджали…

 

Зустрічало нас багато друзів-туристів. Усім було цікаво – як вона там, ця далека-далека Норвегія? Але ми були не згодні: да - сувора, да - красива, да – з характером, але зовсім не далека, просто вона дрімає в серці кожного з нас, іще певне з тих далеких минулих життів і обовязково просинається, коли відчуває наближення фьордів, річок та водоспадів… І тому, ми сказали друзям, що пам’яттю поколінь проснулись в наших серцях та назавжди там залишились ріки Джостедола, Бовра, Шолі, Шоа, льодовик Нігардсбреєн, гора Галдхопегген…, що їм також потрібно там побувати…

І Ви нікому не вірте, всі ми стверджуємо, що НОРВЕГІЯ - ЦЕ ЗЕМЛЯ ЯКА ПОРЯД…

 

Италия

Фотографии Львова

Традиции

Винницкий городской турклуб «Меркурий» отметил своё 30-летие. Клуб имеет свои неизменные традиции. Одна из них - проведение в каждый четверг клубного дня, когда туристы могут собраться в каминном и актовом залах или зимнем саду, поделиться своими впечатлениями о совершённых путешествиях, посмотреть фильмы и фото, петь песнии
 

Винницкое туристическое агенство "Турклуб «Меркурий»"

Заграничные туры и экскурсии.
Организация активного отдыха.
Водные, пешеходные, велосипедные и горнолыжные туры. Корпоративное обслуживание.
Прокат и продажа туристического снаряжения. Страхование по Украине и за границу.
Роуминг (TravelSim, Eureka, NovaSIM).

Адрес

 г. Винница, ул. Пушкина, 42

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

Телефоны

Teл/факс:
(0432) 52-01-59;
(0432) 69-72-79.
Мобильные: 
 (067)930-80-13 

 (093)892-34-35


 

"Меркурий" на карте